Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли саме?
— В першій половині дня.
— Відсипалася. Я ж тут танцюю допізна.
— Ви телефонували Томашевичу зранку?
Вона здивовано глянула на мене і закусила губу.
— Звідки ви знаєте? — нарешті видушила.
— Отже, телефонували. Яка то була година?
— Десь так по сьомій.
— І що ви йому сказали?
— Що-що... мусите все знати... «Цьоця» до мене приїхала, от що, — вона нервово закинула ногу на ногу. — Я сказала, що здибаємося за тиждень... Бо то в мене трохи триває...
— А далі?
— Далі я впала пляцком до ліжка.
— І коли того дня вийшли з дому?
— Надвечір.
— Шимон підтвердить?
— У нас шимона нема. Я не живу в кам’яниці... А в такому малому домку на Клепарові.
— Живете сама?
— Сама. Хочете завітати? — Аґнєшка заводіяцьки підморгнула.
— Подумаю... Без Тимошевича вам буде не просто?
— З ним теж не було просто. Але якраз в останні дні ми порозумілися.
— В чому?
— Що ту мавпулю нарешті покине.
— Емілію?
— Йо.
— Він вам так обіцяв?
— Йо. Забембала його своїм чіплянням. Розлучись та й розлучись... Хотіла, щоб він з нею шлюб взяв. А йому навіщо розлучатися? Йому й так було добре. А я від нього ніц не вимагала. Я все наперед знала, чого він потребує. Я все робила задля його задоволення. Ніколи не заколупувала. Переважно мовчала. Хлопи, знаєте, більше люблять мовчунок, аніж щебетух, таких, як Емілія. Та тріщала, як сорока.
— Хіба ви її чули?
— Ні, Ян оповідав.
— Але ви мирилися з її існуванням?
— А мені що — жалко, що він ще якусь дзюрку порає? Мені не жалко.
— Ви не палите?
— Ні. А що?
— Коли ви цілувалися з Тимошевичем, вас не дратував запах тютюну?
— Ні, він курив дорогі папіроски. Що ви мене таке питаєте?
— Ще мене цікавлять два підозрілі типи...
Я описав тих, що мене переслідували, і запитав, чи знає їх. Вона відразу рвучко заперечила:
— Все, досить з мене. Я не на поліції, а на роботі. Хочете, щоб мене вигнали? Нам не можна підсідати і просто язиками теліпати. Мусимо касу робити.
— Розкручувати клієнта на вгощення?
— А ви ніби не знаєте, чим фордансерки займаються?
— Я можу вам щось замовити. Що ви п’єте?
— О, то вже інша мова. Шампан. Цілу фляшку, бо маю нині дриґ.
Я замовив, кельнер розкорував пляшку і розлив вино в келихи.
— То ви любите шампан?
— А хто його не любить?
— Є такі, кого від нього дує.
— Ду-у-ує? — вона розреготалася. — Хочете сказати, що хтось від шампану пукає? Вперше чую.
— Тимошевич вам часто купував шампан?
— Завше, коли просила і коли не просила. Він знав, що мусить бути шампан. Бо я не люблю міцні напої, а шампан в сам раз.
Аґнєшка перехилила келих і облизалася. Я знову наповнив, і вона знову швидко випила.
— А що пила Емілія? — запитав я.
— А дідько її знає. Певно, те, що всі.
— Що саме?
— Кажу ж: не знаю. Я ніколи не розпитувала про неї. То лише останнім часом він почав на неї нарікати і сповідатися мені. А я його не наглила. Хоче кинути — нехай кидає. Не хоче — мені по цимбалах. Я при тій своїй роботі більше як на дві ночі не могла шмигнути. А як йому хочеться більше, то най собі волочиться. Як казала моя бабця, піцик не макогін, нігди не зітреся, — вона знову реготнула і кивнула, щоб я налив.
— Тимошевич вам розповідав про скандали, які влаштовувала Емілія?
— О, то й ви про те знаєте? Він не раз тікав зі мною від неї на авті. А ще я читала її листи. Лежали в нього на бюрку. Такий каліграфічний почерк, такі звіряння в любові... Мати рідна! Я б ніколи в житті не змогла такого наплести. «Ясю мій коханий, — тут Аґнєшка залопотіла псевдотеатральною мовою, — ясьминовий[54] цьвіт моїх почуттів облітає без доторку твоїх ніжних пальчиків... Мої перса набубнявіли пристрастю...»
— Він вам ті листи показував?
— Та де! Кажу ж — лежали на бюрку. Поки він купався, я знічев’я прочитала. Потім гарненько склала так, як було. Я знаю, що то непорядно, але ми, кобіти, такі є. Нас цікавлять коханки наших коханців, і на те нема ради. — Вона випила і глянула на мене зацікавлено: — А ви мені подобаєтеся. Маєте любаску?
— Як коли.
— За три дні буду така, як вам треба...
— А два роки тому ви були такі неприступні!
— Два роки — то досить давно. Ще були якісь мрії, переконання... Потім те все зійшло на пси. Але я не ляфіринда. Може, я була тоді дурна, що не спокусила вас. Але ви так швидко мене спекалися...
— Тільки й усього, що прилаштував вас в добрі руки.
— Та не дуже в добрі, бо в «Баґателі» з мене хотіли куртизанку зробити. Але ви мали рацію — все, що в мене є, то моя врода. Тому я втекла сюди. А як навіявся Томашевич з тугим гаманцем, я вже не опиралася і не думала про те, що чиню щось непорядне... Але ви мене ще й від самогубства врятували. Інколи так задумуюся... що життя, хоч і не завше з медом, але таки краще жити, ніж лежати в самому кутку цвинтаря, де ховають самогубців, і потихеньку гнити... Я вдячна вам за те.
— Коли ви останній раз були на віллі?
— Чому останній раз? — здивувалася. — Я там ніколи не була.
— А якщо я вам скажу, що вас бачили вчора зранку і пополудні в авті на дорозі в Брюховичі і назад? — Тут я вже вирішив перегнути палку, уважно стежачи за її виразом обличчя. Але воно не мінялося. — В товаристві чотирьох чоловіків. Двоє з них були ті, яких я вже описав.
Вона якусь хвилю мовчала, мовби перетравлюючи цю новину, потім знизала плечима.
— Цікаво, хто то вам наплів? Я в цей час хропіла без задніх ніг. Нє, знаєте, щось мені ваш шампан в горло не лізе. Доста з мене.
Вона встала і рівним кроком пішла до бару. Шампан на неї не подіяв.
5
Бодьо раніше жив з батьками, потім батько помер, а мати пиячка не давала йому спокою. Відтак оселився сам в маленькій хатині на Вульці, що вікнами вросла в землю. Я поїхав туди трамваєм, а решту дороги перейшовся пішки. Його вуличка не мала хідника і не була забрукована, довелося обходити калюжі, а часом тримаючись за паркан. Я зайшов на подвір’я, тут панував безлад — валялися купи гнилих дощок зі старої підлоги, яку Бодьо поміняв на нову, але чомусь досі не спалив, іржаві відра й баняки після колишніх господарів.
Хата його не змінилася з тих пір, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.