Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Рита живе всього лише за три вулиці від нашого будинку, але я вперто сідаю за кермо і не шкодую шини.

Я не відразу знаходжу ділянку з її будинком, оскільки він звернений фасадом на іншу вулицю, хоча фактично значиться за адресою сусіднього провулка.

Воно-то й на краще: я припаркуюся і дійду пішки. Якраз придумаю, що сказати. Або не сказати.

Сто відсотків: розмовою це не обмежиться, і я остаточно зірвуся, але пішло воно все до біса.

Крокую вздовж цегляного паркану, вдивляючись у ту частину будинку, що помітна крізь гілки дерев. Залишається завернути на вулицю, з боку якої й має бути вхід...

Чорт забирай, що й тут ще коїться?

На протилежному боці розвішані, наче гірлянди, плакати й листівки з написами, а трохи віддалік тусуються люди, а позаду них... видніється криво встановлений намет?

На плакатах — дві мої фотографії, і я блискавично звертаю назад, щоб сховатися за цегляною стіною.

У нападі сказу я навіть пригадую як перестрибувати через паркани.

Давненько це траплялося востаннє — вже й не пригадаю коли, — але в такому стані я і з керуванням космічного шатла впораюся.

Ще раз визираю на вулицю, тільки тепер уже з саду, що примикає до будинку Рити.

Вони реально чергують під її вікнами з фанатськими обуреннями з приводу ляпаса? Мало того, що роблять це від мого імені, так посміли ще дійти до подібних заходів. За яким ладом їм знадобився намет, адже ніхто з них бездомним не виглядає. Одна жінка з безглуздою зачіскою здається адекватною людиною, а займається насправді такою нісенітницею — наприклад, числиться моєю фанаткою.

Про всяк випадок, насуваю кепку на брови й обходжу будинок з іншого боку, сподіваючись виявити щось на кшталт службових або задніх дверей.

Краще перестрахуватися, щоб ніхто з вулиці не побачив, як я заходжу до Рити в будинок.

З внутрішнього боку ділянки до будівлі справді прибудовано ще один ґанок, де видніються і білі двері, а сам будинок...

... Я просто ненавиджу все це в нинішній момент.

Це "іграшкове" село і цей не менш іграшковий — затишний і трохи похилений, прямо як пряникова хатинка, — будиночок, у якому проживає красива і тиха Рита Шаповалова.

Мабуть, на цих вулицях відгрохали нові й маленькі будинки для членів клубу, а гравців поселили в "модну" будівлю з великими шибками. Раніше в мене зовсім не було потреби дізнаватися подробиці.

На початку сезону мені дали картку від апартаментів і я знайшов усередині відмінну душову, нормальний холодильник і відповідний тренажер. Годиться, вирішив я.

А тепер я дивлюся на цей темно-зелений, трохи пузатий будиночок із білими вікнами, в оточенні милого, хоч і облізлого саду, і щось усередині мене, наче дзиґа, крутиться і протяжно виє, немов прокинулося на повній самоті після десятирічної сплячки.

Звичайно ж, ця Рита Шаповалова, якої в мене немає, живе в такому наймилішому місці, якого в мене теж немає.

Злітаю сходами ґанку і без зволікання стукаю у двері.

Не стану барабанити, хоча дуже хочеться.

Вони відчиняються не одразу і це вже тішить.

Сподіваюся, що протягом двох хвилин ця зараза уважно вивчала мене у вікні, і не має звички відчиняти двері незнайомцям.

На ній чи то довга кофта, чи то світло-жовта сукня, а волосся у Рити розпущене лише наполовину, бо чорна шпилька з'їхала на бік.

Пальці на її ногах, намазані моторошно-яскравим лаком, легенько підтискаються. Вона човгає і тупцює прямо на одному місці несподівано пухнастими й дитячими на вигляд капцями, тримаючись за ручку дверей дивним чином.

На витонченому обличчі застигла маска витриманості, яку я вже добряче вивчив з моменту нашого знайомства.

А за спиною в Рити до стіни коридору приставлена скошена, але весела блакитна тумба зі склянками, наповненими сухоцвітами. На верхній потертій полиці вишикувані невеликою пірамідою різні книжки, а на підлозі нерівним квадратом лежить кумедний килим із макаронною бахромою, і...

... і Рита зачиняє за собою двері, коли виходить на ґанок, і позбавляє мене можливості роздивитися щось іще.

Вона мене не пустить усередину.

Зрозуміло. 

Як паршивого і проблемного пса, вона залишить мене на вулиці.

Я киваю і киваю цій невисловленій думці, а Рита схрещує руки на грудях, уявляючи, що це в неї виглядає впевненим жестом.

— Я... я... — починає вона, але я зупиняю її поглядом.

— Ти ж знаєш, що я жодного стосунку не маю до цих так званих вибачень? — надто різко починаю я, але відкотити назад уже не вийде. — Взагалі жодного.

Будь-який натяк на ввічливість випаровується, і я більше не буду галантним. Досить. Я хочу її, і більше не потрібні хороводи.

Я знаю, як Рита на мене іноді дивиться, і якщо вона така закрита й демонстративно сувора, то це все вирішиться просто зараз.

Попередні тижні були катастрофічно тупими, бо я вирішив її ігнорувати та заманювати для провокації, а потім сам зіскочив.

Не вмію я це робити, а ще не вмію жити постійно з окропом замість крові. У окропу з'явилася хазяйка, і, чесно кажучи, іноді мені хочеться її проклинати.

— Я розумію, — легко погоджується вона, але дивиться кудись у сад. — Давай я скажу, що в мене немає до тебе претензій...

— Давай ти скажеш, що ти насправді думаєш, — відрізаю я.

Її погляд мимоволі звертається до моїх очей, і потім вона його не відводить, бо не може зіскочити.

І я не можу зіскочити, а найголовніше — я не хочу зупинятися. Не хочу ігнорувати те, що відбувається між нами насправді.

Я задовбався зупинятися, тому що більше ніщо не має значення — проблемний сезон, Салазарови, Уланови, наші з нею протиріччя...

— А навіщо мені говорити те, що я думаю? — несподівано емоційним тоном відгукується вона.

— У нас із тобою є проблема і нам її треба вирішити. По-перше, я знаю, що Салазаров тебе посадив у клуб як наживку. Або як корисні вуха.