Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Як ти могла? Як ти, блядь, могла???

Тіло тремтить, не справляючись із болем. Розтоптала. Знайшла спосіб. Адже спецом зробила. Так, безумовно, прорахувала все! Знала, як для мене важливо бути першим. У неї. У ній. Блядь... Знала ж. Розуміла. Пішла і позбулася цілки з якимось шлангом.

Ще й фотку зробила... Сука... Сука, ненавиджу!

Нехай псих я. Нехай це кінчений зсув. Нехай ненормально і навіть божевільно. Щодо неї я не збирався боротися. Багато чого можу подолати, вже доводив не раз - собі й їй. Але з Варею... Для мене, блядь, було життєво важливо, щоб вона була тільки моєю.

А тепер що?

Я не вірю. Ні, я не хочу вірити. НІ!!!

"Я все вирішила. Невинності більше немає..."

"Я переспала з іншим..."

Повіки падають, як забрало. Перед залитими гарячою вологою очима стоїть зображення - Любомирова і якийсь гондон удвох у ліжку. Інший. У неї інший! Не стерти з пам'яті. Не вирвати. Для того й надіслала цей знімок.

Убити хотіла? Знищити?

Насрати, наскільки це дивно, але вона мене не просто вбила. Я напівдохлий. Розкритий без анестезії. Всі нутрощі назовні. Стікаю кров'ю.

Минають секунди, хвилини... Години? Втрачаю в нерухомості орієнтири. М'язи затікають, поки до тями оговтуюся. Виходжу з машини. Ні, не виходжу. Вивалююся. Ковтаю парке переддощове повітря. Переробляю, ніби якусь важку хімію. Насилу видихаю.

Через кілька хвилин сідаю назад у тачку. Пориваюся набрати Любомировій... І тут же жбурляю телефон на заднє сидіння. Усією душею її проклинаю. Усією понівеченою душею ненавиджу.

Заводжу двигун і розвертаю машину на Одесу. Одуріло тисну на газ. Вбиваючи підвіску, мчу над ямами. А потім... Мигцем оцінюючи дорожній рух, різко викручую кермо і топлю назад у ту кляту глухомань.

Плювати на писк клаксонів, на власну розривну сирену всередині.

Хочу її побачити. В очі подивитися. Вбити.

"Давай без скандалу".

Без скандалу, блядь? Готуйся, матір твою. Не одному ж мені летіти в прірву.

Тільки зараз розумію, що мені навіть неважливо, кого вона вибрала. Під кого б не лягла - це пекельний біль. Хтось інший, не я, чіпав її. Заганяв усередину неї член. Трахав. Хтось інший... Інший.

Як ти могла? Як ти, блядь, могла???

До старих її добираюся близько другої години дня, але знайти саму Любомирову це не допомагає.

- На весіллі гуляє, - тихо повідомляє бабка Центуріона. Махом обрушує емоції, що скипіли всередині мене. І не хочу я помічати, що вона сама на нервах. Тільки зараз думаю, що Любомирова - чортова егоїстка. Їй, очевидно, в принципі на всіх похрін. Прикидається гарненькою, а сама... - Ось до дев'ятої тільки дід за нею поїде. Уночі потяг.

І знову я вимагаю адресу, знову насилу підбираю слова... Цього разу все ще гірше. Набагато, блядь, гірше.

Село, де відбувається гуляння, в таких чигирях знаходиться, що навіть навігатор його не знаходить. Точніше, знаходить, але щось не те. Приводить мене в інший бік. Поки це розумію, поки налаштовую заново, поки добираюся... усередині вже все на шматки перебито, а на вулиці темно.

Прощатися пізно. Та й не варто. Але я не можу відпустити.

На потрібній вулиці дорога виявляється перекритою довбаною купою машин. Кидаю свою наприкінці хвоста і під дощ, що мляво накрапує, рухаюся на звуки дореволюційної естрадної музики.

Якщо не знайду? Точно здохну.

А якщо знайду? Уб'ю.

Привертаю увагу відразу всіх. Вибиваюся з маси, ясна річ. Здається, ніби років на п'ятдесят назад закинуло. Тут ще діалект пролітає, говірка якась незрозуміла - не українська і не російська. Молдавський кордон недалеко. Мабуть, звідти.

Ломлюся крізь п'яний натовп. Шукаю Любомирову очима. А коли знаходжу, стовбенію. Серце, немов довбаний салют, у небо викидає. І одночасно з цим кисень закінчується - його ніби хтось викачав із всесвіту. Стою, дивлюся на прокляту зазнобу і відчуваю, як горять усередині легені.

Думав, побачу її - легше стане. Ні хріна. Наростає біль. Розбиває.

Як ти могла? Як же ти, блядь, могла????