Читати книгу - "Вибрані твори"

— А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, — не моргнувши оком, говорив дядько Микола. — Давно в моїй клуні не було такого раю.

— Везе ж декому, — на широкий вид дядька Володимира виходила заздрість. — А тут аж в очах тьміє: одна біда йде з подвір'я, а свіжа входить у ворота. Нічого нема тобі ні від місяця, ні від сонця, ні від корови набілу, ні від свині ратиці. Навіть моя чорна льоха підвела: опоросилась і почавила приплід.

— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тільки одне порося.

— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще більше печалиться дядько Володимир і накриває очі повіками. — Та й скільки тих поросят було? У мене й свині норовлять перейти на коров'ячий приплід.

В дядька ж Миколи брови хитрувато підстрибують угору і аж тремтять од прихованої радості:

— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шістнадцятеро приведе, і всі мов линки.

— Шістнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

— Хіба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усі завидують мені, як і ви. Та що вуличани — дідич з Літина приходив, калиткою півдня трусив над моїм вухом — усю грошву віддавав за льоху, а я її і за торбу червонців не продам.

— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.

— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмішку на підборіддя.

— І куди ж ви діваєте своїх поросят? — нетерпеливився дядько Володимир.

— І на торг вивозимо, і самі їмо, бо в мене всі якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

І всі, крім дядька Володимира, починали сміятися, бо знали, що на снідання і вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля…

Володимирові ж діти мали зовсім іншу вдачу і, де можна, підсміювались над хитруваннями своїх батьків. Ось і зараз Гива припав до щілини брами, а далі тихенько засміявся:

— Пішов мій батечко з горохом на торг, оце повернеться тільки ввечері.

— А чого аж увечері?

— Та він раніше ніяк не складе ціни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, — і малий молотник почав заганяти кучері в шапку. — А тобі не кортить на торг?

— Перекортіло. Наторгувався, — похмуро кажу я, згадуючи свої злощасні «Три торби реготу».

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

— А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

— Зарадиш, коли в кишені й вітер не хоче свистіти, — безнадійно зітхнув я. — Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гніздо зозулястої, а під нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

— І ти не поніс їх крамареві? — засміявся Гива.

— Ні, побіг до хати. Ото була радість! Мати вже думала, що тхір або собака з'їв зозулясту.

— А ти дуже хочеш мати книжки?

— І не питай, — посмутнішав я.

— То ми розживемося на них, — заскакали бісики в насмішкуватих очах Гиви. — Ось я тобі на самий Великдень справжню кумерцію зроблю.

— На великдень?

— Еге. Оцей рудий дідько, що продав тобі «Три торби реготу», на великдень бере не тільки цілі крашанки, але й битки: він дуже ласий до яєць — накришує їх у миску, солить і їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

— Ну і що з того? — ніяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

— Що? От за великодні битки й накупуєш собі книг.

— Де ж я цих биток наберу?

— Натовчемо на цвинтарі! — впевнено каже Гива. — Я тобі до великодйя зроблю вощанку, і ти нею роздобудеш цілу торбу крашанок, що торбу — цілісінький мішок!

— Не треба мені мішка.

— Ну, це вже сам дивись, скільки тобі треба. Головне — я тобі зроблю справжню кумерцію, а не те що куп, то й луп! — засміявся і махнув ціпом Гива.

У великодній четвер ми в нашій клуні потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанці дірочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав білок і жовток. Далі ми, вже в Гивиній хаті, розігріли грудку воску і, щипаючи його, почали розкатувати тоненькі-тоненькі ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку і поставили її ніском донизу біля вогню. Коли віск розтопився, крашанку охолодили, покрасили і запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренкові книги — не минете моїх рук!..

Ось і великдень зверху задзвонив у всі дзвони, а низом розстелив веснянки. У церкві вистоювала старість, біля церкви стрічалися молодість і любов, а під ними бавилося наше дитинство. Біля могутніх прицерковних ясенів я зустрівся з Гивою. Він кинув угору вії і брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

— Торбу захопив?

— Для чого?

— А куди будеш класти битки?

— В кишеню.

— Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенія розуму. Скільки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотів тобі справжню кумерцію зробити, а ти… — і він невдоволено обертається до своїх товаришів.

Першим до мене підскочив Миколин Іван. Він міцно затис у руці крашанку, пофарбовану відваром вільхової кори, і жваво запитав:

— Потовкаємось?

— Та ні, почекаю, — неохоче кажу, бо хіба ж можна зобидити свого сусіда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

— Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? — сміється Іван. Він уже встиг набити повну кишеню биток. — Може, тремтиш над своєю? — показує одним оком на мою вощанку.

— Чого мені тремтіти?

— А може, вона тебе родила? — хихикаючи, допікає оцупкуватий Іван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються і зникають дві ямки.

Я починаю сурмонитись:

— Коли так, тримай свою!

— Тримаю і тремчу! — сміливо підставляє кулак зі своєю крашанкою.

Я злегка б'ю по Івановій крашанці, але ні його, ні моя не піддаються. Тоді я б'ю сильніше, — і павучки тріщин розповзаються і по моїй, і по Івановій вощанці. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далі починаємо сміятися — Іван веселішає, а я сумнішаю, бо відразу пропала надія на книжки, що лежать собі поміж залізяччям, синькою і манійкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навіть справжня Гивина кумерція не допомогла. Як не везе, то не везе!

Тому й довелося мені сьогодні звернутися до колишнього підписаря Юхрима Бабенка, якого люди