Читати книгу - "Вибрані твори"

апам'ятала я дуже мало. Лише окремі епізоди з далекого дитинства. Та це й не дивно: з того часу минуло майже шістдесят років...

Сімейні обставини моєї мами склалися так, що з Харківського пологового будинку вона не повернулася в попереднє помешкання. Разом зі мною, кількаденним немовлям, приїхала до своєї старшої сестри Тетяни, чоловік якої, Сергій Пилипенко, був на той час відомий український письменник та громадський діяч. Жили Пилипенки в будинку «Слово». З того дня я стала членом сім'ї Пилипенків і саме тут зробила перші кроки в житті і в прямому, і в переносному смислі.

Я почувала себе цілком щасливою дитиною, виростала в колі двоюрідних сестричок Ести і Міртали, мала двох мам — «маму Лізу» і «маму Таню», як я їх називала, та ще Серьожу — так в сім'ї Пилипенків всі зверталися до Сергія Володимировича. Ким доводився мені Серьожа або хто з двох мам була моя рідна, я не замислювалась, та й причин для цього не було. Всі дівчатка були оточені однаковими турботами, ласкою і любов'ю.

Сергій Володимирович дуже багато працював і з роботи повертався зовсім пізно, коли діти вже спали. Але бувало, він приходив дещо раніше. Коли ми чули з коридору густий баритон Сергія Володимировича, то наввипередки бігли його зустрічати, кидаючи свої ігри та заняття. І тоді відбувався майже традиційний ритуал зустрічі.

Сергій Володимирович брав по черзі кожну з нас на руки і високо підіймав догори. Мені він здавався справжнім велетнем. Летіти попід стелею і дивитися на всіх з такої висоти було і страшно, і солодко. Потім його вуса лоскотали мою щоку при поцілунку. Хотілося злетіти ще й ще, знову пережити дивовижне відчуття польоту, але я не наважувався і просити. Дуже подобалася нам з Мірталою (меншою дочкою Пилипенків, моєю ровесницею) гра-забава, яку Сергій Володимирович сам для нас придумав. Називалася вона «їхали ми, їхали...» Серьожа садовив нас на свої коліна, і це був віз, запряжений кіньми. На цьому возі ми виїжджали у якусь далеку путь. Віз їхав повільно, його ритмічно хитало з боку на бік, а Сергій Володимирович розповідав нам, які проїжджаємо міста і села, як їдемо вздовж річок, через поля і ліси. Та зненацька коні зривалися і мчали нас щодуху, ми ледве могли втриматися на возі. Виявляється, то вони злякались розбійників, що хотіли нас пограбувати, або вовків, які вискочили з лісової хащі. На всяк випадок я оглядалася — в кімнаті були вже сутінки, і я горнулася до Серьожі, щоб не було так страшно. Але ж стрімка їзда нам з Мірталою була до вподоби... Зненацька ламалося колесо, віз перекидався, і ми шкереберть летіли додолу, себто прямо на килим. На килимі ми довго вовтузились і сміялися, а потім знову дерлися на коліна до Сергія Володимировича і просили їхати далі. Він терпляче вмощував нас на своєму «возі», і ми відправлялись у нову подорож з новими пригодами...

Любили всі ми, дівчатка, слухати, як співав Сергій Володимирович. У нього було багато улюблених пісень: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав» або ж «Я бачив, як вітер берізку зломив», «Ой на горі та й женці жнуть», «їхав козак на війноньку».

Я була занадто мала, щоб розуміти зміст цих пісень, але слова і мотив легко запам'ятовувались. Зараз я можу сказати, що цих українських пісень навчилася з вуст Сергія Володимировича. А голос в нього був дуже красивий, низького тембру, глибокий, трохи сумний. Здається, й досі чую його...

1991 р.

 того моменту, як мій батько раптово зник з мого життя, його присутність залишалася невідмінною. Я не розуміла, чому він більше не з'являвся, чому мама не могла пояснити, де він — дитина в чотири роки задає прості питання, але інтуїція йде глибоко. Я знала, що він більше не повернеться. І я зовсім замовкла, більше ні про що не питала і плакати перестала. Мама навіть стала турбуватися за мою психіку і зраділа, коли одного разу, вже на засланні, я ніби «прокинулася» і стала майже істерично плакати і кричати, щоб вона не прала скатертину з нашого кухонного стола, «бо на ній батько їв в останній раз».

Мої спогади про батька не конкретні, а більш емоційні. Пам'ятаю почуття любови і захисту, коли на вокзалі я перелякалася несподіваного гудка паротяга і батько, тримаючи мене на руках, заспокоював мене, притуляючи до себе. З того часу, все моє життя, звуки і гудки