Читати книгу - "Вибрані твори"

Пам'ятаю також, як я трималася рукою за його два пальці і ми так гуляли поруч. І ще пам'ятаю його останній подарунок, маленьку хатинку-іграшку, яку батько нам передав з в'язниці. Вона була зроблена з хліба, і в ній було віконце і дах, який знімався окремо. А все решта — туман, ніби пам'ять навмисно стерла всі спогади, захищаючи душу від болю.

Батька я знала лише через фотографії та через маму, її глибоку любов до нього, її страждання та вірність. Вона розповідала про його лагідність і надзвичайну любов до всіх людей взагалі, без розбору; як він усім допомагав, як багато він зробив для культури України. І він завжди був для мене ідеалом чесної, надхненної та героїчної людини, відданої ідеям добра, братерства та справедливості.

Тому, коли я підросла, мені було неможливо зрозуміти і оправдати його віру в комунізм як засіб соціяльного добра, коли цей самий комунізм знищив його, всю країну, мільйони людей, переслідував і мало не знищив всіх нас. Для мене слово «комунізм» означало втілення зла.

Тільки пізніше я побачила і зрозуміла зміст і трагедію його життя. Він, людина великого серця, всю душу віддав боротьбі за ідеали добра і, на жаль, повірив в комунізм, який в той час приваблював ілюзією можливості їх здійснити. З часом він побачив, як всі його ідеали руйнувалися тими силами, які на практиці чинили зло, прикриваючи його фальшивим павутинням пропаганди. І тому він був одним з перших, кого їм треба було знищити, бо ідеалістам в їх системі просто не було місця.

Після років заслання, де ми мало не загинули, на щастя, доля винесла нас з сестрою і мамою за межі нашої багатостраждальної батьківщини, хоча це було коштом поневірянь по німецьких таборах. А коли, несподівано для себе, я почала писати вірші, мені здавалося, що це завдяки батькові, що його голос проривається десь здалека і закінчує те, чого не встиг домовити.

Та ось раптом сталося чудо: в 1991 році, 50 років після нашого від'їзду з України, я змогла туди приїхати. Все змінилося — вітер свободи і незалежності геть відкинув бездушні, заскорузлі форми і дав людям, нарешті, можливість дихати! Ось, думалось мені, як мій батько радів би, побачивши ці зміни!

Відвідавши Харків і навіть квартиру в Будинку «Слово», де ми жили, я відчула, що минуле вимагає завершення і тим самим визволення з кайданів пам'яти про страшний момент катастрофи. Звільнення душі, очищення життя від тягаря минулого. Все прийняти, все зрозуміти і простити, і тоді шлях вперед лежить відкритий, без тіні, до світла.

1992 р.

говоритиму про письменника Сергія Пилипенка. Власне, ця стаття повинна б називатися «Хто такий Пилипенко, і чому про нього треба говорити?» Ім'я Пилипенка майже невідоме українській еміграції, а на Україні, хоча С. Пилипенка тепер реабілітовано і його пам'яті вже було присвячено кілька статей, доповідей і навіть ювілейних вечорів, для широкого кола читачів він далі лишається невідомою постаттю. Твори його перевидано маленькою збірочкою і малим накладом (сім тисяч примірників); правда, поговорюють про «потребу повнішого видання його творів»