Читати книгу - "Вибрані твори"

Тільки дядько Стратон поїхав додому, до нас надійшов титар. Дідусь говорить, що він тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселію, а титяр, ворушачи капшучистими губами, підозріло зиркає на мене. Далі, смиренно зітхаючи, він одразу починає нарікати на тонке діло — політику. Церковний староста вважає себе неабияким політиком, бо заглядав у газету, яку виписує піп, і навіть вихопив з неї десяток не зрозумілих ні йому, ні людям слів та й ліпить їх, де треба й де не треба. Від міжнародностей він переходить на гас і сіль, яких не докупишся тепер.

— Чи то за більшовиків парадоксально море пересохло, чи ту сіль Антанта по тезисах до буржуазії вивезла? — цюкає і цюкає своє.

Але й дідусь теж делікато вцюкнув його:

— А ви так зробіть по тезисах: воли — у віз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому привезете.

Титареві не подобається, що дідусь перехоплює його вченість, і починає говорити без неї:

— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: ніде нема ніякісінького порядку. Та як він може бути, коли тепер не те що солі — навіть народу не стало.

— Та схаменіться, чоловіче! Чого ви такі смутки висипаєте серед білого дня? — почав дід совістити старосту. — Де ж це, по-вашому, подівся народ?

— Попитайте про це в більшовиків. То колись усі були люди, а тепер стали — куркулі, середняки і злидні.

— А за помазаника божого ви не бачили злиднів? Чи тоді навіть кози в золоті ходили?

— Кози тоді не ходили в золоті, — відводить насмішку титар, — але що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастіян комбідчикам нарізав Ільцовщину, то чи не буде йому, як зміниться власть, нарізки на одному місці?

— Все може бути, — погоджується дідусь. — Іноді навіть за довгий язик буває сяка-така нарізка на іншому місці.

— Та я не проти, щоб нарізали Ільцовщину — то поміщицька земля, — хитрує титар. — А от як предківську почнуть різати…

— Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь ділом чи з політикою прийшли до мене?

Титар насуплюється, крутить головою і зітхає:

— Та треба зробити круг коліс, тільки така у мене бідність…

— То чом ви в комбід не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, — глузує дідусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем.

В цей час на порозі стала мати. Вона окинула поглядом подвір'я і пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою.

І чому тепер не осіння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потім з їхніх золотистих пазух вибирають слизьке насіння? Хто б тоді помітив оті чотири склянки, які треба занести Юхриму? А от як зараз?… Вузлики ж чималенькі. Може, якось усе й обійдеться? Я знаю, що мене варто за такі думки відбатожити, але не можу перебороти спокуси.

Скочивши на долівку, взяв із мисника гранчасту склянку і, холонучи, почав на печі наміряти насіння — дві склянки в одну кишеню, дві — в другу. Воно мені здалося напочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилось навхрест зав'язати вузлики і покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долівку, з божниці на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий бог-отець — єдиний свідок мого гріхопадіння.

З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. Воно зараз на всі боки мірками розсипало тепло, розтрушувало проміння, і в ньому так веселіли блакитнаві хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Під тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:

— Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас. Ці слова приглушує гарчання собаки і важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюсь на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:

— Звідки ж вони?

— Та ніби з Херсонщини, — байдуже відповів перший голос. — Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закінчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози…

Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди — і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.

— Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. — Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж