Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

Ось тепер Ірина справді зрозуміла, чому ці двоє їй не подобаються.

До біса ліфт — сходи ближче. У відчайдушному ривку молода жінка спробувала проскочити вниз. Та Володя, кинувши чемоданчик на підлогу, гайнув навперейми, встиг схопити за руку, далі — злапав утікачку, стиснув міцними обіймами.

— Що ви робите! — вигукнула Ірина, безрезультатно сіпаючись в чоловічих руках.

— А ви що робите? — втомлено запитав Степан. — Представляєтесь соціальними працівниками. Знаходите самотніх пенсіонерів, у яких багатства — тільки квартира. Спочатку квокчете біля них, хлібчик-молочко-яблучка, потім купуєте дешеву путівку в санаторій. На два тижні. На той час людина вже підписала якийсь папірець, не читаючи. Навіть не знаючи, що то — довіреність. По цій довіреності ви продаєте їхні квартири за півціни. Все одно ці гроші даються легко, а покупець за таку суму знаходиться швидко. Даєте ключі від квартири. А коли власник повертається — не може потрапити в хату. Що кому доведе беззахисна людина? Такий трюк ви повторювали вже тричі. А фірм, подібних до «Сезама», у місті п’ять. Лишалося попередити тих, хто лишився, про можливий дзвінок знервованої дами.

Ірина скреготнула зубами, перестала пручатися, зміряла Степана нищівним поглядом.

— Ви доведіть спочатку.

— Я? — неголений ткнув себе пальцем у груди. — Ще чого. Я вже все зробив. Тепер, кажу ж, поліція вами займеться, — він кивнув на мовчазного Володю. — А я там давно не працюю. Так, в охороні… Зате моя мама буде спокійна. Це ж її подруга на твою аферу клюнула… Ось тільки з лікарні забрали, після інфаркту…

Одним ударом

Коли в спальні закричала жінка, я вирішив більше не чекати та вийти на сцену.

І вийшов з кімнати: туди майнув, коли почув, як у замку повертається ключ. Пройшовши до спальні, побачив — дуже вчасно втрутився.

Бо події там розвивалися вже критично.

На ліжку — двоє.

Обидва напівголі.

Чоловікові років двадцять шість, він устиг стягнути з себе джинси, і тепер сидів отак, без штанів, з піднятими догори руками. Партнерка була приблизно одного з ним віку. Блузка валялася біля ліжка, оголені груди жінка прикрила інстинктивно — навіть під дулом револьвера думала перш за все про зовнішній вигляд.

Під дулом їх тримав худий хлопчина у старій шкірянці, яку навскоси перетинала блискавка. Почувши мій викрик: «Поліція!», рвучко обернувся, і тепер його пістолет дивився на мене. Та правиця все ж таки здригнулася. А очі виявилися красномовними.

До поліції я мав прямий стосунок ще рік тому. Чому пішов?.. Колись іншим разом поясню. Гукнув так, бо звичка — друга натура. Таким окриком багато разів доводилося припиняти різні кримінальні ситуації в зародку.

А взагалі-то я десять років ловив наркоманів. Так насобачився, що можу вирахувати їх у натовпі. Причому — навіть зі спини. А зіниці хлопця вже точно не могли обдурити.

— Кинь залізку, — промовив спокійно.

Коли шкіряний почав зволікати, ступив ще крок уперед, коротко замахнувся, сильно вдарив руків’ям свого пістолета по його зап’ястку.

Револьвер впав на густий ворс килима. Ногою я зафутболив його під ліжко. Дуло приставив до голови молодого наркомана. Чисте тобі кіно. А парочка тим часом вийшла з анабіозу та швидко почала одягатися.

Отже, що ми тут маємо.

Березень, четвер, тринадцята двадцять дня. В чужій квартирі опинилося четверо. Тут, правда, поправочка: для жінки, котра зараз похапцем застібала блузку, це помешкання якраз не чуже. Ми всі зустрілися не просто в її квартирі, а навіть у її спальні. Сидить вона на подружньому ліжку. Ось тільки цей, без штанів — не її чоловік.

З її чоловіком я мав честь познайомитися чотири дні тому. Він спочатку подзвонив сам, а потім не погребував завітати під вечір у мій скромний холостяцький барліг. Узагалі-то я й до розмови з ним гортав газети, зазирав у телевізор та блукав Інтернетом. А коли цей поважний чоловік зробив мені, відставному менту, досить невинну пропозицію — почав збирати відкриту інформацію більш вибірково. Так, він справді відомий банкір та світський лев. Є великі фото з молодою дружиною Аліною на тлі пальм. Значить, жінка молодша рівно наполовину, в їхній родині гармонія, дружина — його друг та помічник. Це з інтерв’ю випливає.

А тепер цей «друг і помічник» сидить, переляканий, на подружньому ліжку поряд із молодим чоловіком без штанів.

— Дай мені слухавку, — я кивнув худому нападникові на радіотелефон, що стояв біля ліжка на тумбочці.

Той підкорився. Я запхав трубку в кишеню армійських брюк, запитав коханців:

— Мобільники з вами?

Ті синхронно хитнули головами.

— Значить, я вас тут лишу поки. Дурниць не робіть.

Жестом звелівши худому вийти зі спальні, вийшов за ним, причинив за собою двері.

Тепер треба подумати, і то швидко. Варіант перший: розігнати всю цю компанію з почуттям виконаного перед самим собою обов’язку: злочину не сталося. Варіант другий — таки викликати ментів. Але тоді «друг і помічник» буде пояснювати, за яких обставин і з ким вона опинилася вдень у подружньому ліжку. Та головне — мені доведеться пояснювати, як і чому я сам, колишній працівник поліції, звільнений за службову невідповідність, опинився в чужій квартирі. Та звідки в мене пістолет.

Господар, який сам дав мені ключі, за мене не заступиться. Тому варіант другий відпадає. Але перший — теж, бо надто багато запитань з’явилося в мене протягом останніх п’яти хвилин. Ось вам порада: не хочете зайвих запитань — не підписуйте колишніх оперів на сумнівні справи. Адже з чоловіком невірної дружини ми насправді зовсім про інше домовлялися…

— Будеш знову Крутого Вокера корчити — приб’ю, — пообіцяв полоненому, звелів сісти в крісло, сам примостився навпроти. — Не трусися, чого тебе колотить? Ти прийшов сюди, відчинивши двері ключами. Після того, як залетіли он ті голубки. Я все чув, бо був тут ще раніше, і мені теж видали ключі. Звідси питання: хто тебе послав?

Худий вперто мовчав. Я потер підборіддя дулом.

— Значить, так. Ми обоє знаємо: ти ж без дози скоро почнеш загинатися. Я вивезу тебе звідси і закрию в льосі. А сам поїду кудись на добу. Хочеш так?

Полонений хитнув головою.

— Віриш, що можу так зробити?

— Я не знаю, — вичавив він із себе.

— Чого не знаєш?

— Сказали, де захований ствол… І ключі від квартири. Сказали, треба прийти в такий-то час і грохнути всіх, хто буде в хаті… Три штуки обіцяли.

— А ти знаєш, скільки таке замовлення реально коштує?

— Ні.

— Раніше вписувався в таке?

— Боже збав…

— Для чого ж тоді? Повірив у себе?

— Якби в мені