Читати книгу - "Майстер реліквій"

Дюрер відставив етюдник.

— Це було жорстоко, Дісе.

— Я образив тебе? Як же ж мені не соромно!

— Ти знаєш, яка я меланхолійна людина. Чому ти бажаєш мені опинитися у пеклі?

— Зараз я не казав, що бажаю, щоб ти провів вічність у пеклі. Хоча, мушу зізнатися, за останні кілька місяців я багато разів тобі цього бажав.

— Лютер каже: покута, яку призначають священики, — маячня, — сказав Дюрер. — Він вважає, що для цього нам не потрібні священики. Ми можемо мати справу безпосередньо з Богом.

— Тоді тобі краще вже зараз починати звертатися до Бога.

— Чому священнослужителі мають право судити нас чи відпускати нам гріхи? Я за Лютера. Спасіння приходить від віри. Тільки від віри!

— Якщо ти хочеш ризикнути через це своєю безсмертною душею — вперед. А я тупо виконаю спокуту.

— То це й є твоя помста? Мучити мене шістсот миль розповідями про пекло?

— Досі це не входило у мої плани, — сказав Дісмас. — Але ідея непогана. Добраніч!

19. Граф Лотар

Вони оминули Карлсруе і замість того, щоб рушити далі Рейнським шляхом, попрямували на південний схід, до Шварцвальда. Цей маршрут був найскладніший, але вільний від імператорських посіпак. Ніколи не знаєш, чого чекати у краю без правителя.

Імператор Максиміліан помер. Трон Карла Великого спорожнів. Наближались вибори нового володаря. Спалатин потайки зізнався Дісмасу, що Фрідріх сам відмовився від корони під впливом Папи Лева. Ще одна дивна іронія: Фрідріх раптом вирішив віддати свій голос разом з Альбрехтом за Карла Іспанського, онука Максиміліана, щоб урівноважити таким чином зростаючий вплив Франції. Папа Лев також хотів використати Карла як силу, що стримує, проти короля Франциска.

Дісмас не дуже розумівся на високій політиці. Але, можливо, вимушене об'єднання Альбрехта, Фрідріха та Папи Лева, незважаючи на їхні категоричні розбіжності у поглядах щодо Лютера, було на краще.

Що буде з Лютером? Карл Іспанський був прихильником святої інквізиції і католиком до нутра кісток. А Фрідріх — хворим і немічним. Він відчував, що життя покидає його, і тому, як Спалатин казав Дісмасу, відмовився від престолу Священної Римської імперії. Що ж тепер буде з Лютером?

Ці чорні думи гнітили Дісмаса, поки вони пробиралися вибоїстою дорогою через пагорби Шварцвальда. А однієї ночі, після того, як вони отаборилися на горовій галявині, його туга стала зовсім нестерпною, бо зійшов місяць і на півдні спалахнули у місячному сяйві вкриті снігами вершини Альп.

— Що з тобою сьогодні? — спитав Дюрер, побачивши, як Дісмас понуро поглядає на далекі гори.

— За домом скучив. Я б зараз був там, якби не ти.

— А можна хоча б одного вечора ти не будеш скиглити про те, що я зруйнував твоє щасливе життя?

— Вибач. Я такий егоїстичний.

Конрад, Наткер та Анкс спостерігали за ними звіддаля, стоячи біля свого вогнища. Відколи вони увійшли в ліс та наблизились до кордону з кантонами, ландскнехти почали пильнувати Дісмаса ще старанніше.

Дюрер сказав:

— Вони думають ти даси драла, ледь внюхаєш сніг. Сніг… Швейцарський афродизіак. Я їх відволічу, а ти біжи. Гей, ви, ландскнехти! Я чув, як байбак десь свистів. Чому б вам не вполювати його нам на вечерю?

Наткер відповів непристойним жестом.

Дюрер зітхнув.

— Ще одна смаковита вечеря зі солонини й пшоняної каші. Це вбиває мій шлунок. Декілька днів не можу сходити до вітру як слід. У мені вже балабух завбільшки з…

— Нарсе. Я не хочу чути подробиць про твій шлунок.

— Саме так я й помру, через цю гонку на виживання. Із зацементованими нутрощами. Яка гідна смерть!

— Тихше!

— Не кажи мені, що…

Дісмас ухопив Дюрера за руку.

— Тихо!

За деревами замиготіли смолоскипи. Потім почулися гуркіт копит і голоси.

Ландскнехти вже стояли при повній зброї, готові битися. Вночі вони виймали свій арсенал зі схованки, щоб мати його напохваті.

Наткер та Анкс підпалили ґноти аркебуз. Конрад побіг на скелястий виступ край табору, на ходу зводячи тятиву арбалета.

— Хутчіше, — підганяв Дісмас. — Я сам говоритиму з ними.

П'ятеро вершників, кожен зі смолоскипом, виринули з гущавини. Дісмас підняв руку, вітаючись:

— Мир вам.

Гості уважно роздивлялися сцену, що розгорнулась перед ними: два монахи біля вогню, ще два з аркебузами із запаленими ґнотами біля іншого вогнища.

Розкішно одягнений ватаг, кремезний чоловік з неприємними, надто суворими рисами обличчя, сидів верхи на коні, вкритому попоною. Він підострожив ближче до Дісмаса і заговорив гоноровитим наказовим тоном:

— Назвися.

— Хто питає? — сказав Дісмас.

— Лотар Шрамберзький. Це мій ліс. Повторюю, назвися!

— Як ви помітили, мілорд, ми монахи, — відповів Дісмас.

Лотар витріщився на Наткера й Анкса.

— Озброєні монахи?

— Ліс небезпечний, як відомо його милості, адже ліс належить йому.

— Що мені відомо напевне, так це те, що мій ліс сповнений браконьєрами, які винищують мою дичину.

Дісмас подумав: «Ага, значить ти посеред ночі у лісі нібито полюєш на браконьєрів?»

— Ми не маємо злих намірів щодо вашого лісу, ваша милосте. Тільки пройти з миром.

— Я — граф Лотар, хресник нового імператора, Карла.

Дісмас уклонився.

— Велика честь. Виходить, обрання вже відбулося?

— Скоро відбудеться. Здати зброю!

Наткер і Конрад загиготіли у відповідь.

— Вибачте їм, ваша милосте, — втрутився Дісмас. — До нас чіплялися розбійники й пройдисвіти протягом усієї подорожі.

— Це не виправдовує зухвальства.

— Я розберусь із ними, ваша милосте, але дозвольте спитати вас із повагою, чому ви тут пізньої ночі? Певна річ, що не через браконьєрів.

— Ми полюємо на відьму.

— На відьму? Серйозне діло. Тоді, звичайно ж, ваша милість погодиться, щоб ми залишили собі зброю. Для захисту.

Лотар зиркнув похмуро, намагаючись визначити, чи це страх, чи знову зухвальство.

Дісмас міркував. Вельможне панство, полювання на відьом, глупа ніч? Переслідування відьом на півдні імперії набуло широкого розмаху. Коли б не з'являвся спалах чуми, одразу бралися за відьом та жидів. Звинувачення у чаклунстві було легким способом позбавитися жінки, яка завдавала клопоту або просто заважала. Навіть імпотенцію часто приписували відьомським чарам.

Полювання на відьом завжди викликало у Дісмаса огиду. Ще дитиною він став свідком жахливої страти трьох дівчат — їх спалили живцем, муки тривали декілька годин. Усі боялися відьом. Навіть Лютер визнавав це, хоча зараз має репутацію невіруючого. Відгодований граф, що вихваляється знайомством зі славнозвісними особами, гасає лісом у темряві замість того, щоб порати свою графиню або служницю в теплому ліжечку в своєму замку, і ніяких пояснень цьому нема.

— Вона мерзенна, — сказав Лотар. — Задрипанка.

Вважалося, що відьми мажуть