Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Я бачу в цьому психоідеологічні початки його теперішньої позиції — брак культури, сліпота соціального протесту, невміння мислити діалектично, вульгарний матеріалізм.

Після того, як скинули Хрущова, я спробував повернути дружбу, адже факти тепер довели, що я мав рацію.

На жаль, К., визнавши політичні «помилки» Хрущова, залишився антисемітом. Він, щоправда, намагався протестувати проти буржуазії, навіть почав вивчати Гегеля, щоб збагнути філософські причини сталінізму-хрущовізму. У нього були неприємності з університетським парткомом, справа мало не дійшла до того, що його хотіли силоміць посадити у психушку. Але обійшлося, бо К. облишив філософствувати, займатись комсомольською роботою і став ще більшим юдофобом.

Останнє дуже важливе для того, щоб зрозуміли, як соціальний протест низів трансформується в апологетику ладу.

У мене був дуже розумний і чесний вчитель Н. Він постійно конфліктував з дирекцією школи. На 1965 рік у школі якось випадково зібралось багато вчителів-євреїв. Вони почали цькувати Н. і врешті-решт вижили його зі школи.

Коли я зустрівся з ним, він ненавидів євреїв лютою ненавистю. Я намагався нагадати йому, що він член партії, комуніст. Нічого не допомагало — «євреї винні у збоченнях влади». Я пригадав йому, що «єврейська зграя» у його школі цькувала й учительку російської мови,єврейку.

— Тільки за те, що вона зрадила єврейство й любить російську культуру. Я ж не звинувачую всіх євреїв. У мене є товариш-єврей, який також не любить одеських євреїв.

Я не буду описувати багаторічні суперечки з Н. про євреїв і владу. Все це таке знайоме для всіх, хто цікавився антисемітизмом.

Суперечки закінчились, як і з К., взаємним начіплюванням ярликів. Я дуже любив і люблю Н., але підтримувати попередні взаємини стало важко для обох.

Дочка Н. — М. також постраждала від «єврейської зграї»: у школі їй почали занижувати оцінки. Н. змушений був пригрозити «зграї» судом, колективним листом батьків у ЦК партії. Зграя відступила.

Через цей випадок М. також стала антисеміткою. Почались суперечки з нею: дуже щира, розумна дівчина, і мені хотілось її переконати.

Я намагався пояснити їй, чому утворилась «зграя», — духовна атмосфера у країні, вкрай низький моральний рівень освітніх чиновників, сталінські методи боротьби за тепле містечко. Знову нагадав про ту саму вчительку-єврейку. На відміну від батька-комуніста, комсомолка частково зрозуміла моє пояснення цього одного випадку, але згадала про хабарництво при вступі в Одеський медінститут:

— Тоді й твоя сестра не вступила в медінститут тільки тому, що бідна і неєврейка?

Я сказав їй, що й у неєврейському університеті відбувається те саме — туди важко вступити євреям і бідним.

М. розповіла про світову єврейську солідарність, корупцію, непатріотизм євреїв і таке інше. Я обережно спитав у неї, чи не чула вона про світову єврейську змову. Ні, не чула, але не виключає, що вона можлива.

Довелось розповісти про фальшивку російських фашистів — «Протоколи сіонських мудреців», де ця ідея розроблена детально.

Але навіть паралель з фашизмом не подіяла як слід: коли не антисемітська ідеологія, то юдофобські емоції у М. залишились.

Довелося звернутись до емоцій.

Під час нашої чергової дискусії М. сказала, що я нечесний і захищаю євреїв тому, що моя дружина напівєврейка.

У візочку заплакав мій маленький син. Я закричав на нього:

— Ах ти, жидівська морда! Знову пакості робиш російському народові! (М. — росіянка.) Жиденя пархате!

М. заплакала від образи — кому ж хочеться зізнаватись, що він близький до фашизму!..

Заспокоївшись, вона дорікнула мені за жорстокість до людей, за нечесні прийоми полеміки.

Я відповів, що з фашистами чемно розмовляти не можна, це я залишаю Сталіну, Хрущову і Брежнєву.

Проте наші суперечки все-таки змусили М. думати. Вона стала науковим працівником, зіткнулась з офіційним антисемітизмом і дещо зрозуміла. Махнувши рукою на євреїв і владу, заглибилась в науку, заховалась за чистоту фізичних формул.

*

Чи то у 61-му, чи то у 62-му році у «Літературній газеті» з’явився лист читача «Геть Муху-цокотуху». Автор листа доводить, що його дитина читала оцю саму «Муху-цокотуху». Батько вирішив перевірити, що читають на пораду вчителів діти, і… жахнувся. Вся країна бореться з мухами-переносниками інфекції. А в Чуковського муха — позитивний герой, і комар, що, як відомо, п’є людську кров і переносить малярію — також позитивний. Крім того, одруження мухи з комарем — одруження протиприродне. Автор натякав (хіба радянська людина може говорити про такі жахливі речі вголос, відверто?) на те, що діти, прочитавши таке, можуть навчитись чогось зовсім вже поганого.

За якийсь час з’явилась стаття Чуковського. Він писав, що спочатку сприйняв листа про муху як невдалий фейлетон. Але потім почав отримувати листи, у яких інші читачі підтримали протест проти героїзації рознощиків зарази. Тому він мусив написати відповідь.

Я розповідаю про це з пам’яті, бо мою колекцію нісенітниць у пресі нам не вдалося вивезти на Захід. Здавалось, що ця дискусія свідчить тільки про те, що дурні у землі нашій (як, зрештою, й у всіх інших землях) ще не перевелись.

Але де там! Через кілька місяців після дискусії у «Літгазеті» у Міністерстві освіти УРСР обговорювалась нова програма для дитячих садків. Моя дружина працювала методистом з дошкільного виховання у методичному кабінеті міністерства і займалась питаннями методики подання й підбору художніх творів для дітей. І ось постало питання про список рекомендованих книг для дітей дошкільного віку. Одна з працівниць міністерства сказала, що, на жаль, у казках оспівуються шкідники сільського господарства: мишки, зайчики, ховрашки, і ще гірше, навіть (!) вовк, який знищує колгоспну худобу, буває позитивним героєм. Її підтримали викладачі Педагогічного інституту.

Розгорілась дискусія. Незначною більшістю голосів шкідники сільського господарства відстояли своє право на існування хоч би в казках. Але втрат вони зазнали: вирішили зменшити їхню частку в казках, а натомість збільшити частку маленького Володі і великого Леніна.

Час минав. У тій самій «Літературній газеті» з’явилась чергова стаття обуреного читача, коли не помиляюсь, доктора чи кандидата економічних наук. Вчений економіст побачив, що син його захоплюється «Томом Сойєром» Марка Твена. Пильний сторож синових літературних інтересів прочитав книжку і жахнувся. У книзі оспівується хуліган і ледар Том і висміюється сумлінний учень, вихований хлопчик, Томів брат Сід. У кінці статті автор з благородним пафосом запитує: на яких прикладах виховуються наші діти?

Редакція, мабуть, занепокоїлась, бо відповіла гумористичною статтею.

Редакція, мовляв, натхнена прикладом товариша економіста, вирішила перевірити зміст усієї світової літератури. І — о, жах! Від давніх греків до Пушкіна і далі в ролі