Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Я думав, ви давно вже повиходили заміж.

Зоня почервоніла і нетерпляче рухала своїми широкими стегнами.

– Женячка мені не була в голові, а Ользі за три роки вдалося вдруге одружитися й овдовіти.

– Овдовіти? Не може бути!

– Правда, правда, – підтвердив Прокіп. – Вона тут вийшла заміж за одного залізничника. Й півроку з ним не прожила. Не щастить на чоловіків.

Ольга вищирила зуби.

– Тепер уже точно ніхто зі мною не ожениться.

Вільчур погладив по голівці Наталку, яка стояла поруч з ним.

– Незабаром з донькою матимеш клопіт. Треба буде й її видавати заміж.

– Я не хочу заміж, – рішуче запротестувала мала.

– От, дурне, – переконано сказала стара мельничиха.

Погляд Вільчура зупинився на обличчі Донки, потім перейшов на Василя і знову повернувся до Донки:

– А ти, Василю, бачу, подумав про себе?

Василь почервонів і не міг видобути з себе ні слова. Донка посміхнулася, а Прокіп вважав за доцільне пояснити:

– Це моя далека родичка, Донка Соленівна. Вона в місті залишилася сиротою, то я забрав її. Живе в нас. Наталку вчить…

Після паузи додав:

– Вона освічена.

– Освічена? – ввічливо перепитав Вільчур.

– Та де, прошу пана, – вільно відповіла дівчина. – Я ледь закінчила загальну школу. Два роки вчилась у гімназії. Вчилась, поки таточко був живий, а потім – відомо – не було за що…

– Звісно, – зауважив Віталіс. – Без грошей немає науки.

– А тут що відбувається? Які зміни?

Тепер Прокіп почав по порядку перераховувати, хто помер, хто одружився, хто виїхав.

– А донька лісничого жива? – поцікавився Вільчур.

– Жива, але яке це життя? Краще б її не було, щоб померла, лише клопіт батькам, лежить і стогне. Від неї лишилися самі кістки.

– Ну, а доктор Павліцький у Радолішках живе?

– Аякже, тільки йому зараз ведеться добре. Оженився. За дружиною взяв фільварок, сім волок[53], не будь-що. Самих корів вісімдесят. Земля-то не дуже, піски, але луки – гей-гей. І гарний шматок лісу. Буде десятин зо тридцять.

– А може, й сорок, – поправив Василь.

– Як я кажу, що тридцять, то тридцять, – розсердився Прокіп. – Від Чорного каменю до Броду буде тобі сорок! Здурів, чи що?.. Будинок, в якому він жив у Радолішках, відремонтовав, бляхою вкрив. Тепер живе як пан. Власними кіньми до хворих їздить.

– Але жінка щонайменше на десять років старша за нього, – зневажливо надула губи Зоня.

– То й що, що старша? – визвірилась на неї мельничиха. – Панна господарська, порядна, не якась там нехлюя, що гасає по вечірках, а господарство не доглядає.

Зоня взялася в боки і войовничо вигукнула:

– А хто гуляє по вечорницях?

– А ти! – крикнула стара.

– Я?.. я?.. якщо раз на рік піду до школи…

– Та неправда!..

– Тихо, баби! – гукнув щиро обурений Прокіп. – Ото тобі знайшли час на свої бабські сварки. Ану до роботи! Що тут стоїте? Ти дивись, губу розпустили. Тьху!

Втручання Прокопа подіяло швиденько. Жінки, як по команді, взялися до щоденної роботи. Старий Мельник умів тримати дисципліну у своїму домі, і його авторитет з віком не слабшав.

З Вільчуром, окрім нього, залишилися ще Василь і Донка. Прокіп з деяким невдоволенням дізнався, що Вільчура супроводжує ще одна людина, притому чоловік без фаху. Він погодився з цим, бо не міг не погодитися. Порадилися, що Вільчур та Омела поселяться у прибудівці, допоки для Омели не приготують невеличку кімнату на горищі. Взимку, чесно кажучі, у кімнатці жити не можна було, але влітку іноді там навіть спав Василь.

Потім вони всі оглянули прибудівку і обговорили необхідні поправки, при чому Вільчур наполіг на своєму, що всі витрати бере на себе. Йому це було зручніше ще й тому, що не хотів бути обмеженим у впровадженні різних удосконалень. Він хотів оштукатурити кімнату та спальню, пофарбувати підлогу, у передпокої постелити її, пробити вікно та поставити лави для пацієнтів: свого роду тимчасова приймальня.

Поки ці роботи не будуть закінчені, Вільчур повинен був залишитися у радоліському готелі. Прокіп вирішив самостійно зайнятися ремонтом прибудівки, заявивши, що краще від нього цього ніхто не припильнує, кращих майстрів не знайде і швидше від нього не зробить. Йому не можна було відмовити в рації.

Тим часом у Радолішках приїзд професора Вільчура вже став широко відомою сенсацією дня. Ні про що інше не говорилося, ходили різні чутки і домисли, що його привело сюди. Деякі стверджували, що він приїхав відкупити для своєї дочки Людвиково, яке молодий пан Чинський продав після смерті батьків. Інші наполягали, що не для дочки, а для себе збирається придбати в цій околиці майно й одружитися з тією панною, з якою приїхав. Ще інші запевняли, що професор проведе ексгумацію тіла дружини на кладовищі в Радолішках, щоб перевезти до Варшави, або що на її могилі поставить пам’ятник. Знайшлися навіть такі поінформовані, які на власні очі бачили цей пам’ятник на станції Людвиково.

У результаті всієї цієї балаканини у містечку рух удвічі збільшився, бо кому тільки дозволяв час, той не міг стриматися, щоб не побігти у готель і там від власника дізнатися кілька деталей про професора, які той знав. А тих подробиць багато не було. Приїхали пізно вночі й досі сплять, за винятком професора, який на світанку вже встав і пішов до млина Прокопа Мельника.

Зрештою, вже до полудня містечко було наелектризоване звісткою про повернення Вільчура. Усі помітили, що він дуже постарів. Йшов повільною ходою, з посмішкою розглядався навкруги і кланявся знайомим, а їх було багато, бо з часів свого знахарства він знав тут майже всіх. Але ніхто не наважився зупинити й заговорити з ним. Професор дійшов до ринкової площі, зупинився перед крамничкою пані Шкопкової й увійшов до неї.

Від зворушення йому стискалося серце, коли він роздивлявся ті старі стіни, полиці, заставлені різноманітними товарами, які наївно прикрашали розкладені пакетики з картонними мундштуками і тютюном, олівці, пенали, зошити, аркуші паперу, претензійні прикраси для письмового столу, вицвілі рулони кольорового паперу і все те, що Марися колись тут розкладала, що продавала, до чого торкалися її руки… Дещо деформований прилавок, поруч із залізною пічкою – поруччя сходів, що вели у підвал.

За прилавком сиділа молода повнява дівчина зі слідами віспи на обличчі, але з приємним поглядом блакитних очей. Вона зірвалася, побачивши клієнта, який заходив до крамниці, та одразу здогадалась, хто це.

– Чим можу служити, пане професоре?

Вільчур здивовано подивився на неї:

– Звідки ж, панночко, ви мене знаєте?

Вона засміялась.

– Я знаю тут всіх місцевих, тож коли приїде хтось новий – одразу відомо, хто це.

– І панночка знає, хто я?

– Звісно, знаю. Всім відомо, що пан професор приїхав. Від ранку. Пані Шкопкова каже, що на літній відпочинок у дворі Зеленої, але я знаю, що це неправда.

Це розвеселило Вільчура.

– Звідки ж панночка знає? – запитав він з посмішкою.

– Ну, тому що пан професор привіз страшенно багато речей з собою. На літній відпочинок так багато не везуть.

– Ви маєте стати детективом. А як ведеться пані Шкопковій?

– Як ведеться? Квакає потрохи, скаржиться на застій у справах, що діти не слухаються, але, в цілому, добре. Може, я збігаю за