Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Боже милий… А це ж гість, а це ж гість…

Стара мельничиха, сама не знала чому, але почала змітати крихти зі столу, а Ольга стояла із широко розкритим ротом.

Вітанням не було кінця. Спочатку боязко, але згодом усі обнімали його як рідного. Тут він прожив з ними шмат часу і так, як вони. Що їм до того, що згодом виявилося, що це багатий пан, славний професор. У їхній пам’яті він залишився таким, яким був, Антонієм з прибудівки, добрим, сердечним другом, до кожного доброзичливим, для кожного корисним, якого всі любили.

Вільчура посадили за стіл. Розбігані баби принесли сир, ковбасу, копченості, поставили пляшку настоянки на горобині. Знайшовся й білий хліб. Заварили чай.

– Я б швидше сподівався на святого Прокопа, мого покровителя, ніж на тебе, – сказав господар. – Тут немає жодного дня, щоб ми тебе не згадували. Скільки разів, бувало, гляну на прибудівку, стільки разів подумаю: от забув про нас, викинув із серця. І так тяжко робилося на душі.

Вільчур стиснув його руку.

– Не забув. І найкращий доказ тому – я приїхав.

– Бог благословить тебе за ці відвідини! Гей, гей, зійдеться людей сюди, коли дізнаються, що ти завітав до нас у гості!

Ольга замахала руками.

– Ой насходиться!

Вільчур подивився на присутніх.

– Я приїхав не провідати вас, – він похитав головою.

– Як це? – здивувався Василь.

– Я приїхав сюди, щоб залишитися з вами, щоб залишитися назавжди…

У кімнаті запанувала мовчанка. Усі дивилися то на Вільчура, то переглядались між собою із невірою й здивуванням. Прокіп заговорив першим:

– Ти не жартуєш з нас, чи не так?.. Де ж тепер тобі до нас?..

Вільчур заперечливо похитав головою.

– Не жартую. Залишуся вами, якщо ви тільки мене приймете.

– Боже милий! – вигукнула Зоня.

– От тобі й маєш! – зі здивуванням похитав рудоволосою чуприною наймит Віталіс.

Лише одна Наталка не здивувалася. Вона радісно скрикнула і кинулася Вільчурові на шию.

– Залишайся, залишайся.

Прокіп почухав голову, погладив бороду, з недовірою поглянув на Вільчура і почав:

– Бог мені свідок, що я радий тобі, що ми всі раді, але це ніяк не може мені вміститись у голові, що ти захотів повернутися до нас. Що ми, бідні темні люди, для тебе?.. То ж ти – великий пан. Там у тебе кам’яні будинки і палаци. Як же ми тебе тут приймемо, де посадимо, де покладемо спати, чим будемо годувати?.. Зовсім не можу цього зрозуміти…

– Якщо ви мені раді, – відповів Вільчур, – то й хвилюватися нема чого, бо і я радий, що нарешті тут, разом з вами. Не будинків і палаців мені треба, а того серця, якого я там, у великому місті, не знайшов, тієї доброти, якої мені там не дали. Погані там люди в місті… люди жадібні, заздрісні… Тяжко мені було серед них, і так зробилося тяжко, що я більше не міг витримати, то й подумав, що ви тут, як колись, сердечно приймете мене, що у вас знайду куток, буду корисний тутешнім людям. Там, у місті, багато лікарів, можливо, кращих, може, розумніших і, звичайно, молодших від мене. Я там не потрібний. Тому я подумав: повернусь до вас – от і повернувся.

Зоня розплакалась і, схлипуючи, витирала очі тильною стороною долоні. Натомість, Василь, який був не взмозі приховати свою радість, вигукнув:

– О, щасливий день настав! Тож то буде новина для всієї околиці!

Прокіп зрозумів, що Вільчур говорить серйозно, що справді він вирішив оселитися тут, у його млині.

– Отже, залишишся? – перепитав він.

– Залишусь. – Вільчур ствердно кивнув.

– І людей будеш лікувати? – Наталка потягнула його за рукав.

– Буду.

– То й прибудівку потрібно знову прибрати, – зауважив Віталіс.

– Там два розбитих вікна, – втрутилася Ольга, – може, я побіжу до містечка по скляра?

– Іди ти зі своїм склярем, – обурився Василь, – адже не в прибудівці він житиме, а в кімнаті.

– Точно, – підтвердила Ольга.

Вільчур розсміявся.

– Ні, ні, я не хочу. Тільки в прибудівці. Я так звик до неї. Мені там було добре. Кращого помешкання мені не треба. А зрештою, у мене великі плани. Хо-хо, які плани… У мене залишилось трохи грошей, і я думаю побудувати поруч будиночок, влаштувати там амбулаторію, поставити два-три ліжка для тих хворих, яких одразу після операції покласти на воза не можна…

– Це ніби як лічниця, – обізвалася Наталка.

– Ну, якби, – підтвердив він. – Лише невелика лічниця для місцевих потреб.

Цей проект спантеличив і захопив усіх. Після довгої мовчанки Прокіп сказав:

– Ти дивний чоловік. Бог надихнув мене, коли я тоді взяв тебе на роботу. О, я навіть вже не думаю, до уваги не беру того доброго, чого від тебе зазнав…

– Якого там добра, – перебив його Вільчур.

– Не заперечуй, не переч, – поважно зауважив мельник. – До смерті я не віддячуся тобі за те, що ти вивільнив мого сина від каліцтва, що ти його врятував, що, не спокушаючи божественної милості, я можу тепер лягти в труну, знаючи, кому залишу доробок всього життя. Але кажу, не тільки це добро важливе для мене, яке ти мені дав. Для мене важливо і те, що ти зробив для сусідніх людей, не маючи з того ніякої користі. Тож через тебе люди вже криво не дивляться на мій дім, а хто й озирнеться з гостинця, то й каже: тут жив той знахар, тут лікував людей… А тепер я чую, що ти хочеш покинути місто й великі заробітки, щоб знову тут жити. Ти дивна людина, свята людина. Тут не один так говорив…

– Нічого не говори, Прокопе, мій друже, – весело перебив його Вільчур. – Є багато таких, як я. От тобі й приклад. Я не сам приїхав сюди. Зі мною приїхала одна лікарка, доктор, яка, хоч і молода, і не знала вас, отже й до вас не могла мати прихильності, як я, але, дізнавшись, що я їду сюди, хочу тут оселитися, сама зголосилася добровільно допомагати мені.

– А де вона? – підскочив Василь, визираючи у вікно.

– У Радолішках, вона залишилася у готелі.

Зоня ледь помітно знизала плечима і сором’язливо, але з помітним незадоволенням зауважила:

– За старих часів тобі ніяка докторка не була потрібна… Моєї допомоги чи Наталки було достатньо.

Вільчур засміявся.

– Ну тепер усе буде інакше. Не те, що раніше. Зараз тут відкриємо невеличку аптечку, маю інструменти та медичні прилади, про які мені колись і не снилось. Зараз лікування піде по-іншому. Тепер багатьох вдасться врятувати таких, яким колись не міг допомогти…

Раптом Прокіп схаменувся.

– Що ви, баби, пошаленіли? – крикнув він. – Балакаєте і балакаєте, а людину не частуєте, голодом хочете заморити. Ану ворушіться.

Жінки підскочили всі разом і давай підносити Вільчурові тарілки, наливати чай і одна поперед другою просити, щоб не відмовлявся, щоб їв і пив. Прокіп випив до гостя скляночку горобинівки і, як виняток, дозволив синові також випити.

– Ну, то вже нехай там, – буркнув він, – як такий гість у хаті, то й ти одну випий, хоча сьогодні – не свято.

Знову кімната наповнилася гулом питань, вигуків та відповідей.

– Тепер скажи мені, як у вас справи? – запитав Вільчур, коли трохи заспокоїлося.

– Та все по-старому, – махнув рукою Прокіп. – З Божою поміччю живеться, працюється.

Вільчур глянув