Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Її постійне нарікання було б нестерпним для усіх, якби будь-хто на нього звертав увагу. Зоня й Ольга самі знали, що на світанку їм треба напалити піч і поставити на вогонь величезний потрісканий горщик, щоб учорашня смачна й добре притрушена підсмаженими копченостями капуста розігрілася, накрити на стіл, поставити миски, принести з комори хліб. Наталка, без того, щоб її хтось підганяв, ще заспана, бігла до хліва, щоб вигнати Білошку і Лявониху на пасовище, гусей і качок випустити на воду, для свиней і поросят, які сильно розкувікались, у великому кориті, що стояло перед свинарником, насікти зілля й картоплі. Василь відчиняв і запускав млин, якщо на подвір’ї ще не було возів з новим збіжжям, виходив з такою міною, ніби господарським оком оглядав обійстя, тупцяв біля того вікна, яке здалеку вирізнялося серед інших вікон дому. І як би воно не мало виділятися! Його щільно закривали фіраночки з білого чистісінького перкалю, красиво прикрашені рожевими й голубими гофрованими паперовими стрічками, зібраними посередині двома чудовими бантами.

Це було одне з вікон святкової кімнати, а точніше та її частина, яка називалася «за перегородкою». Вже три місяці там жила Донка Соленівна, далека, сьома вода на киселі, родичка Прокопа та його родини. Далека, а все одно – близька.

Її не відразу охоче прийняли в млині. Спочатку – то старий Прокіп мусив добре гримнути на бабів, а Ольга навіть дістала від нього під бік штурхана, коли міській зайді, як її називали, подавала миску горохового супу, та і так, що половина якого опинилась на дівчині. У старого Прокопа були свої причини привести цю дармоїдку в хату. Колись він так повівся з рідним братом та його родиною, пустивши їх з торбами світом, про що, хоча вже й минуло багато років, до сьогодні подейкують в околицях Радолішок, звинувачуючи Мельника в жадібності, байдужості та небажанні допомогти рідним у біді. Як там було насправді – важко сказати, але минали літа, а разом з ними сиву голову Прокопа опосідали якісь нові думки, а в його серці народжувалися якісь нові почуття. Тож коли він дізнався, що в далекому Вільні помер син його тітки Теофіл Солень і свою маленьку доньку залишив на милість долі, після коротких роздумів вирішив забрати її до себе.

Нікому нічого не сказавши, Прокіп спакував клуночок і рушив до Вільна. В ньому перемогла жалість, коли він побачив дівчину, але не показав цього. Це було молоде, заледве вісімнадцятилітнє дівча, слабеньке, бліде і хворе на груди. Через те Донка не могла знайти ніяку роботу, хоча вона й мала трохи освіти, бо початкову школу закінчила з відзнакою, а потім два роки ходила в гімназію. Її батько служив двірником в одного пана, поки не розхворівся на легені й не помер. Це була така родина, що на груди хворіла. Подумав тоді старий Прокіп, що у млині дівчина відгодується, оживе, що зможе також бути корисною, бо підучить Наталку і з цього, і з того. Може, й інші плани мав, але про них він і сам навіть думати не хотів.

Тоді Донка заїхала до млина. Сором’язлива й зацькована, вона ніби усіх боялася, починаючи з великого собаки Рябчика і закінчуючи дідом, бо Прокіп наказав їй себе так називати. Минали тижні, й дівчина змінилася на очах. Поправилась, розквітла, її чорні очі втратили туманний і покірний вираз і дедалі частіше стріляли живими іскорками. Щоки налилися рум’янцем, а густе каштанове волосся ніби стало ще густіше й набирало блиску, як шерсть коня, якого порядно відгодували, не шкодуючи вівса.

Тепер у млині, після зарозумілого ставлення до неї та афронтів на початках, Донці ніхто ні в чому не відмовляв. Вона спала довше за всіх, встаючи напросто до сніданку, ніхто не змушував її до будь-якої роботи. Коли сама хотіла, шила щось для Наталки, Зоні або Ольги, іноді робила невеличкі букетики з колосків жита й кольорових стрічок, замішувала тісто чи допомагала прибирати. Лише мала одну постійну роботу: робити уроки з Наталкою. Але й цього забагато не було. І тому її присутність у млині нікому не заважала, а Василеві особливо припала до смаку, хоч він і не хвалився цим. З огляду на свій молодий вік, він сумував за товариством, а якось так вийшло, що товариства такого він не мав. Кращі панянки з містечка крутили носом і з сином мельника, хоча й заможним, гуляти не хотіли через те, що він не закінчив ніякої школи. На дівчат же із сусідніх сіл він дивився неохоче. Для нього вони були занадто прості. Але Донка, хоч і була панною з великого міста, з гарними манерами й освічена, не лише не виявляла до нього нелюбові й вищості, навпаки – ставилася до нього як до рівного. Вона із задоволенням слухала його пісні, завжди з радістю йшла з ним на риболовлю, а сама такі прекрасні вірші читала, що після деяких він не міг довго заснути, розмірковуючи про долю пана Тадеуша, Графа та Зосі[52].

У млині Прокопа Мельника трапеза не була так, як в інших, тільки втамуванням голоду. Сніданок, обід чи вечеря вважалися своєрідним обрядом, який починався з молитви і закінчувався молитвою. До столу сідали всі разом, а якщо когось через поважну причину не було за столом, старий Прокіп не приховував свого незадоволення. І того дня всі сиділи разом. Посеред столу стояла велика миска, з якої розносилися смачні запахи копченого м’яса і капусняку, у другій – парувала картопля, і хоча це було напередодні нового врожаю, на столі лежав величезний буханець хліба. У млині ніколи не бракувало хліба. Дерев’яні ложки послідовно занурювалися в обидві миски, без поспіху, щоб не видати свою ненажерливість. Лише трьом людям подавали їжу на окремих тарілках: главі родини, Василеві та Донці. Привілей останньої також спочатку викликав тихий протест Ольги та Зоні. Однак з часом вони змирилися з цією відзнакою. Перше – вони знали, що ніщо не може змінити волю Прокопа, друге – вони самі її полюбили і не могли не визнати деякої її переваги над собою.

Сніданок закінчувався. Прокіп, витерши рукавом вуса й бороду, саме збирався приступити до молитви, коли двері відчинилися й на порозі з’явилася висока, трохи згорблена, але широкоплеча постать. Прибулий був одягнений у міський одяг і капелюх. Він хвилину стояв посміхаючись, потім зняв капелюха і сказав:

– Слава Ісусу Христу…

Лише тепер вони впізнали його. Ані по обличчю, ані по одягу вони не могли його впізнати. Коли він жив тут з ними, то носив просту свитку чи кожух, мав бороду, яка наполовину закривала обличчя…

– Антоній! – першою підскочила Зоня, аж перекинула лаву.

Наталка стрибнула і вже була біля нього. Прокіп так почервонів, ніби його обличчя залила кров, з розпростертими руками вийшов на зустріч Вільчурові. Василь