Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Ви якось так дивно до мене говорите.

Коли він вийшов, Омела зітхнув:

– От бачиш, генерале, ти сам навіть не підозрюючи цього, зафундував мені квиток до якогось паршивого Людвикова. А цей подарунок прийми від мене як скромний реванш.

Сказавши це, він подав Вільчурові його гаманець.

– Але ж… але це мій гаманець, – здивувався професор.

– Так, – зізнався Омела, – і саме цій обставині я завдячую те, що він не став моїм. Ах, фараоне, ти порушив слабку струну в моєму левиному серці. Хай йому! Великодушно і шляхетно повертаю тобі цей роздутий предмет, роздобутий завдяки значному досвідові та певній майстерності пальців. А в майбутньому не раджу тобі, Мідасе, вішати пальто біля дверей купе.

Видно було, що Вільчура засоромила ця подія, а Люція, навпаки, із занепокоєнням, яке не вдавалося приховати, дивилася на Омелу. Не звертаючи на це уваги, він продовжував урочисто промовляти і в якийсь момент поціка- вився:

– Високововажне панство їдуть до отого Людвикова?

– Так, – підтвердила Люція.

– У будь-якому разі попередьте мене, будь ласка, коли буде ця станція, бо я маю наказати слугам спакувати свій великий багаж.

– У вас досить багато часу, – сказала Люція. – Ще приблизно дванадцять годин.

– То так? Отже, це десь біля Північного полюса.

– Ні, друже, – засміявся Вільчур. – Ми навіть не досягнемо Полярного кола.

– Це чудово, оскільки я не брав із собою моїх їздових собак, саней та інших ескімосів. Але чи можете ви мені сказати, по якого дідька ви туди їдете? На літній відпочинок, імператоре?

– Ні, друже. Це переїзд, і частково ти є його винуватцем. Ти мені навіяв огиду до міста…

– Recte[51], я вбив тобі в голову, my dear, твою неприязнь до міста. Людина має цілі джунглі неусвідомлених смаків, притлумлених примх, симпатій та відрази. Піаніно стоїть, як дурна корова, і нічого не знає про свої нутрощі, про ті сотні струн, які здатні видобувати найрізноманітніші звуки. Коли ж до цієї, на перший погляд, мертвої скрині підійде віртуоз, то вправними маніпуляціями видобуде з неї і пекло, і рай. Так і я беруся за людські душі. Мораль?.. Долучайся до мене і досягнеш ідеалу пізнання себе.

Вільчур усміхнувся:

– Я не проти.

– Проти чого?

– Проти того щоб долучитися до тебе. Їдь з нами, друже, і залишайся.

– А, перепрошую, якого дідька?

– Навіть як віртуоз. Та, зрештою, у тебе немає ані родини, ані чогось, що б змушувало тебе повертатися до Варшави. Посидиш у селі серед інших людей. О, так! Там наочно переконаєшся, скільки є хороших людей. Ти не хотів вірити в їхнє існування.

Після коротких нещирих відмовок Омела погодився. Зрештою, йому було байдуже, де гаяти час, а оскільки розмови з Вільчуром робили йому приємність, він сказав:

– Ну, що ж, на деякий час я можу скористатися твоєю пропозицією, мілорде.

Професор посміхнувся.

– Ну, бачиш, друже. Наша команда зміцнюється. І я переконаний, після того як ти познайомишся з радоліськими краями, тобі не захочеться їх покидати. Я також думаю, що тобі набридне неробство і ти разом з колегою Канською будеш мені допомагати.

– З ким? – перепитав Омела не своїм голосом.

– З доктором Люцією Канською, – сказав Вільчур, рукою вказуючи на свою візаві.

Спотворене цинічною гримасою блазня обличчя Омели раптом зосередилося і набуло серйозного вигляду. Погляд довго блукав по обличчю й фігурі Люції.

– Ваше прізвище Канська?.. Я цього не знав.

– Від народження, – засміялася трохи здивована його тоном Люція.

– Ви… ви походите із Сандомира? – не спускав з неї очей Омела.

– Ні. З Меховського, але в Сандомирі у мене була родина.

Запала мовчанка.

– Ви знаєте ті краї? – спитала Люція.

Омела довго не відповідав. Нарешті знизав плечима:

– Людина волочиться скрізь.

Видно було, що прізвище Люції викликало в ньому дуже сильний спогад, бо з цього моменту він замовк і сидів, згорблений, похмурий.

– Я колись був у Сандомирі, – почав Вільчур, ніби не помічаючи зміни настрою свого супутника. – Це було ще за студентських часів. Гарне місто. Старі мури… Я пам’ятаю ратушу, прекрасну ратушу і ту вуличку праворуч, і будинок з червоної цегли, який весь утопав у зелені. Там ми затрималися з колегою… А потім ми купили невеличкий човен і вже човном пливли вниз по Віслі до Варшави. У ті часи це була справді ціла експедиція, і ми надзвичайно пишалися собою. Це, безумовно, були одні з найприємніших вакацій, які я запам’ятав. Я тоді був на першому курсі. Потім настали роки важкої праці. Літо використовувалося для стажування у закордонних клініках або просто для того, щоб заробити гроші, якими протягом навчального року платити за житло та проживання…

Потяг зупинився на якійсь невеликій станції.

– Ви знали пані Ельжбету Канську? – тихо промовив Омела.

Люція ствердно кивнула:

– Це дружина мого дядька.

– Дядина, – повторив Омела. – Отже, Міхал Канський був вашим дядьком…

– Так, – підтвердила Люція. – Ви їх знали?

– Настільки, наскільки людина може пізнати іншу людину… Міхал Канський. Учні називали його тапіром. Зараз, мабудь, виглядає, як вгодований носоріг, що гладшає і похрокує в теплому болотці міщанського гніздечка.

Люція похитала головою:

– Він помер вже років з двадцять тому. Я була маленькою дівчинкою, коли він помер. Вони обоє померли. Бо й дядина також померла кілька років тому.

Вона зробила паузу й додала з притиском:

– Я дуже її любила і багато чим їй завдячую. Це була найшляхетніша жінка, яку я знала.

Вона сказала це, щоб захистити пам’ять померлої від якихось невідповідних жартів Омели. Він же пирснув коротким неприємним сміхом.

– О, я їй також багато чим зобов’язаний.

Потім він відсунувся в куток купе і поринув у понуре мовчання. На Вільчура також напливли якісь думки чи спогади. Люція вийняла книгу і почала читати. Потяг мчав серед хвилястих пагорбів, вкритих молодим лісом та кущами. Інколи серед них проглядали яскраво-зелені невеличкі поля, на яких сходило збіжжя, та сірі пухнасті солом’яні стріхи хаток.

Сонце вже хилилося до обрію, його промені потрапляли до купе довгими низькими смугами.