Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Розділ VIII

Люція сміялася заразним безтурботним сміхом.

– От бачите, ще й тут стану у пригоді, – сказала вона, відкриваючи валізу і дістаючи звідти запаковані у вощений папір канапки. – Ви б померли з голоду.

– Ви й про це теж подумали? – здивувався Вільчур.

– Я взагалі не подумала. Я просто зателефонувала у довідкову службу залізниці й дізналася, що у цьому поїзді немає вагона-ресторану. А значить, з цього не важко було зробити висновки. Знаючи, що ви вийшли з дому, звичайно не поснідавши, я завбачливо запаслась цим всім.

– Але це ціла комора.

– Не хвилюйтесь, пане професоре. Найближча велика станція з буфетом, де поїзд довго стоятиме, буде аж близько одинадцятої. Запевняю вас, що небагато з цієї комори залишиться до цього часу.

Пророцтво Люції повністю збулося. Хорошому апетитові сприяли не лише ранній ранок і подорож, але й настрій їх обох. Після нетривалого замішання й низки докорів, які Вільчур зробив Люції, він мусив погодитись із тим, що вже сталося, це примирення пройшло легко, бо насправді, хоча сам перед собою цього й не визнав, він був задоволений її непокорою.

Професор уважно слухав її проекти на майбутнє. Люція не збиралася обмежуватися роботою на селі, допомагаючи Вільчурові. Вона вже склала цілий план дій. Буде займатися у більших масштабах популяризацією гігієни у навколишніх населених пунктах, зокрема у хатах мешканців. У свою чергу Вільчур знайомив її з умовами, які вони застануть на місці. Він описував людей, стосунки, поведінку та звичаї, які панували у млині, в містечку та в навколишніх селах.

Вони настільки були зайняті розмовою, що навіть не почули, як з легким шурхотом розсуваються двері купе, і не зауважили руки, яка прослизнула крізь щілину. У всякому разі вона прослизнула лише на мить, тільки для того, щоб вправним рухом зануритись у внутрішню кишеню пальта Вільчура, необачно повішеного на вішалці біля дверей.

Власник цієї руки безшумно прибрав її разом з вмістом кишені і так само беззвучно причинив двері. Потім, не гаючи часу, швидко вийшов з вагона, завбачливо проминув іще два і в третьому зупинився у порожньому коридорі. Він уважно озирнувся, а потім витягнув з-за пазухи досить товстий гаманець. Тихенько присвиснув, побачивши величеньку пачку банкнот, після чого вправною рукою перемістив їх у свою кишеню. У гаманці лишалися тільки папірці, які не являли собою ніякої цінності. Він уже збирався викинути гаманець у вікно, коли в око потрапив зелений папірець, який нагадував долари. Витягши його з-поміж інших, він прочитав: «Ми отримали від професора Рафала Вільчура злотих…»

Рука, яка вже приготувалася викинути, завмерла у повітрі. Він ще раз присвиснув і занурив пальці у гаманець. Паспорт, посвідчення особи, візитні картки… Не було сумнівів, хто був власником гаманця. Він повільно потягнувся до кишені, дістав звідтам щойно сховані банкноти і поклав їх на старе місце, потім засунув гаманець в кишеню і повільним кроком рушив назад. Він легко знайшов купе. Крізь відкриті штори було видно коричневе пальто.

Цим разом він сміливо відчинив двері й зайшов до купе.

Спершу вони його не впізнали. На ньому був майже елегантний темно-синій картатий костюм і ледь прим’ятий капелюх-котелок. У такому вбранні вони ще його не бачили.

Професор Вільчур з недовірою вдивлявся у нього, а потім вигукнув:

– Омела!

– Ага, вгадав, цісарю. Складно. Мене ідентифікували. У цій Польщі з кожним разом усе важче подорожувати інкогніто. Моє шанування до вас, пані. Що ж це за медична подорож? Їдете когось зарізати у провінції? У Варшаві вам не вистачає м’яса?..

Омела пильно придивився і запитав, підносячи капелюха над головою:

– Гей, а може, це слушна нагода для складання побажань? Per Bacco[49]! Як на мене, це схоже на шлюбну подорож.

Вільчур почервонів, натомість Люція засміялася.

– На жаль, ні.

– Ні?.. – зітхнув Омела ніби з великим полегшенням і, всідаючись зручніше, сказав: – У такому разі без приниження власної гідності я можу залишитися з вами.

– А куди ви їдете? – поцікавилася Люція.

– Це така нині модна «подорож у невідоме». Оригінальність моя полягає в тому, що регулюючим чинником насправді стає випадок, себто той момент, коли кондукторові вдається довести, що у мене немає квитка. У кондукторів існує забобон, що лише люди з квитками можуть їздити у поїздах. Під час літніх вакацій я завжди намагаюся переконати їх у протилежному. На жаль, це люди, які не здатні засвоїти нові поняття, і саме тому мені часто доводиться виходити з поїзда на найнеочікуваніших станціях. Плюс полягає у тому, що я поступово пізнаю свою любу батьківщину, але це має й недоліки. А саме, деякі її райони стають майже недоступними.

– Ви так полюбляєте подорожувати? – спитала Люція.

– Подорожі виховують, – пояснив Омела. – У мене завжди була пристрасть до туризму. Я вельми товариський. Коли бачиш плакати, які великими літерами закликають: «Відвідайте Польщу», «Пізнай свою країну», то не можна не спокуситися.

– Але плакати, – зауважила Люція, – не закликають подорожувати зайцем.

– Це просто недогляд, – заявив Омела. – Зрештою, яка різниця між поїздкою зайцем та поїздкою з квитком? Quelle différence[50]? Люди зі спрощеним способом мислення називають одних волоцюгами, інших – туристами. Чи змінюється індивід, який подорожує тим чи іншим способом? Зовсім ні. Просто про різницю вирішує його кишеня, гаманець. Людина, яка займається туризмом без гаманця, – волоцюга, людина, яка займається туризмом з гаманцем, – турист. Щоб довести вам, наскільки неточне таке визначення з наукової точки зору, я покажу вам щось…

Він не встиг закінчити. Провідник увійшов до купе і традиційним тоном вимовив:

– Квитки на перевірку, будь ласка.

Квитки Люції та Вільчура були пробиті. Далі кондуктор звернувся до Омели, підозріло дивлячись на нього:

– Ваш квиток?

– Хароне, що безжалісно використовує творчий винахід Стівенсона для низьких цілей статистичної капіталізації. Чи не виникає спонтанно у тебе критика тих цивілізаційних тенденцій, які заплуталися у коліщатках фіскалізму, паралізуючи рух лібералізму та інтенсивного міжрегіонального проникнення?

Занепокоєний кондуктор обвів поглядом присутніх і обізвався досить невпевнено:

– Мені все одно. Будьте ласкаві, ваш квиток.

– Ха-ха-ха! – засміявся Омела. – Так ти справді пригрів у своєму серці солодку ілюзію, що я можу мати щось подібне?

– Я сюди не жартувати прийшов, – обурено сказав кондуктор. – І не тикайте мені, бо я з вами свиней не пас. Я прошу показати квиток або висаджу вас на найближчій станції.

– Це тобі буде не так просто, carissime, бо правила, яким ти по-рабськи підкоряєшся, говорять про те, що пасажир, який не встиг придбати квиток, може це зробити у вагоні з невеликою доплатою. Я саме такий пасажир.

Сказавши це, він прибрав зневажливого виразу обличчя і, витягнувши з кишені розіпханий гаманець Вільчура, витягнув з пачки одну банкноту і передав її кондукторові.

Чималий вміст гаманця засоромив кондуктора. Це було для нього цілковитою несподіванкою, адже його набите око, вже, заходячи в купе, оцінило цього пасажира у капелюсі як волоцюгу без гроша за душею. Тепер йому спало на думку, що це може бути якись дивак.

– Ви теж їдете до Людвикова? – запитав він по-діловому.

– До Людвикова? – зацікавився Омела. – Так, друже, я дивуюсь твоїй інтуїції. Дійсно, я їду до Людвикова. Натомість я буду вдячний тобі, Архімеде, якщо скажеш, якого дідька я туди їду.

Кондуктор