Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

порогом терпимості до болю) приймали по одній таблетці низькодозованого налтрексону у день протягом 12 тижнів, а також одну таблетку з цукру (плацебо) протягом 4 тижнів. Це було подвійне сліпе дослідження, тобто жінки, котрі брали участь у дослідженні (як і самі дослідники), не знали про те, які саме таблетки вони приймають. Усім жінкам дали портативні комп’ютери, щоб вони щодня реєстрували рівень болю, втоми та інші симптоми. Піддослідні продовжили записувати симптоми протягом 4 тижнів після припинення прийому капсул. Автори дослідження дійшли такого висновку: «Піддослідні відчули значне зниження болю, коли приймали низькодозований налтрексон на відміну від плацебо. До того ж вони повідомили про підвищення загального рівня задоволення життям та покращення настрою під час приймання низькодозованого налтрексону».[122]

Подразнення мозку електричним струмом для лікування психічних захворювань почали застосовувати на початку XX століття. У квітні 1938 року Уґо Черлетті та Лучіно Біні вперше використали електросудомну терапію для лікування пацієнта віком 40 років, якого описували так: «Він висловлювався виключно незрозумілою тарабарщиною, утвореною з дивних неологізмів, а з часу його приїзду потягом з Мілану без квитка про його особистість нічого не було з’ясовано».[123]

Під час першого впливу електричного струму на мозок цього чоловіка Черлетті й Біні побачили таке: «Пацієнт раптово підстрибнув у ліжку, на дуже короткий проміжок часу всі його м’язи напружились, відразу після цього він упав на ліжко, не втративши свідомості. Незабаром пацієнт почав співати на верхніх нотах, а потім замовк. Наш досвід із собаками вказував на те, що напруга була надто низькою».

Черлетті й Біні сперечалися між собою, чи доцільно застосовувати ще один удар струмом за вищої напруги. Поки вони розмовляли, пацієнт вигукнув: «Non una seconda! Mortifera!» («Більше не треба! Це мене вб’є!»). Незважаючи на його протести, дослідники застосували другий удар струмом – повчальна історія про те, що у 1938 році не можна було їхати потягом до Мілану без квитка чи без можливості встановити особу.

Щойно пацієнт отямився після другого шоку, Черлетті й Біні побачили таке: «Він самостійно сів і спокійно та з легкою усмішкою озирнувся, немов запитуючи, чого від нього чекають. Я поцікавився у нього: „Що з вами трапилось?“. Без будь-якої тарабарщини він відповів: „Я не знаю, може, я спав“. Протягом наступних двох місяців перший пацієнт отримав ще тринадцять сеансів електросудомної терапії, після чого його відпустили, оскільки він повністю одужав».

Електросудомна терапія цілком успішно застосовується досі, хоча й гуманнішим способом. М’язові релаксанти й протисудомні засоби запобігають болісному скороченню м’язів. Анестетики дозволяють пацієнтам залишатися в сонному й практично несвідомому стані протягом усієї процедури. Отже, не можна сказати, що сам біль виступає у ролі посередника. Попри це, електросудомна терапія спричиняє в мозку горметичний шок, який, зі свого боку, стимулює широку компенсаційну реакцію для відновлення гомеостазу: «Електросудомна терапія забезпечує нейрофізіологічні та нейрохімічні зміни у макро- та мікросередовищі мозку. Існує припущення, що терапевтичний ефект електросудомної терапії обумовлений різноманітними змінами, що стосуються експресії генів, функціональної сполучності, нейрохімічних речовин, проникності гематоенцефалічного бар’єра та перебудови імунної системи».[124]

Згадаймо Девіда, сором’язливого любителя комп’ютерів, котрий опинився у лікарні через залежність від рецептурних стимуляторів. Після виходу з лікарні він почав щотижня отримувати експозиційну терапію під керівництвом молодої талановитої психотерапевтки з нашої команди. Основний принцип експозиційної терапії полягає у тому, щоб протягом дедалі більших проміжків часу піддавати пацієнтів впливу тих самих чинників (наприклад, перебування серед людей, переїзд через мости, подорожі літаками), що викликають незручні емоції, яких вони намагаються позбавитися, і завдяки цьому посилити здатність витримувати подібні види діяльності. Згодом такі пацієнти можуть навіть почати насолоджуватися цим. Філософові Фрідріху Ніцше належить відоме висловлювання, яке повторила попзірка Келлі Кларксон: «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Враховуючи те, що Девід найбільше боявся розмовляти з незнайомцями, його першим завданням було примусити себе поговорити з колегами.

– Моє домашнє завдання у межах цієї терапії, – розповів він мені через декілька місяців, – полягало у тому, щоб піти на кухню, в кімнату відпочинку чи у кафетерій на роботі й поговорити з випадковими людьми. У мене був такий сценарій: «Привіт! Мене звати Девід. Я працюю у відділі розробки програмного забезпечення. А ви чим займаєтеся?». Я склав для цього розклад: перед обідом, під час обіду та після обіду. А далі я мав визначити рівень страждань до, під час і після за шкалою від 1 до 100, де 100 – найбільші страждання, які я міг собі уявити.

У світі, де ми часто себе вимірюємо (кроки, дихання, пульс), кількісне вираження будь-чого стало способом, завдяки якому ми здобуваємо досвід і описуємо його. Квантифікація не є для мене звичною справою, однак я навчилася застосовувати її як метод самоусвідомленості, що особливо добре резонує зі схильними до науки комп’ютерними фахівцями та інженерами, яких так багато у Кремнієвій долині.

– Тож як ви почувалися напередодні спілкування? Яка була кількість балів за тією шкалою? – запитала я.

– До того у мене було 100. Я відчував страшенний жах. У мене почервоніло обличчя. Я спітнів.

– Чого ви боялися?

– Я боявся, що інші люди будуть дивитися на мене й сміятися. Або зателефонують у відділ персоналу чи службу безпеки, бо я мав божевільний вигляд.

– Як усе пройшло?

– Нічого з того, чого я так боявся, не трапилося. Ніхто не дзвонив у відділ персоналу чи службу безпеки. Я залишався в цьому моменті якнайдовше, просто дозволивши тривозі пройти повз мене, але водночас з повагою ставився до часу інших людей. Спілкування тривало хвилини чотири.

– Як ви почувалися згодом?

– Після цього мій показник дорівнював 40. Значно менше тривоги. Тож я продовжував це робити за розкладом – три рази на день протягом кількох тижнів. І з плином часу мені ставало дедалі легше. Тоді я спробував поспілкуватися з людьми за межами роботи.

– Розкажіть мені про це.

– У кав’ярні Starbucks я навмисно затіяв розмову з баристою. Раніше я ніколи так не робив. Як правило, замовляв через застосунок, щоб узагалі уникнути спілкування з людьми. Проте цього разу я підійшов до стійки й замовив каву. Найбільше я боявся сказати чи зробити щось безглузде. Все було чудово, поки я не розлив трохи кави на стіл. Мені було дуже соромно. Коли я розповів про це психотерапевтці, вона сказала мені зробити це знову (розлити каву), але цього разу свідомо. Під час наступного походу у Starbucks я навмисно розлив каву. Я відчував тривогу, але