Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Минуле поколінь, Павлюк Олександр 📚 - Українською

Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Минуле поколінь" автора Павлюк Олександр. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

- Були. Донька і син.

- Що з ними стало?, - Запитав Євтим.

- Сина Данилом звали, а доню Вірою. Я тоді на службі був, як дізнався, що її до російських польових лікарень хочуть забрати, вона на медицині зналася, мене не раз латала, - Важко розповідаючи, - Данило її саму відпускати не хтів і записався в рекрути туди ж, де вона.

Петро зробив невеличку паузу, згадуючи події.

- Його принесли продірявленого, Віра на солдат ледь не кидалася, але уже був мертвий.

- А що з донькою?, - Запитав Яким.

Петро подивився в очі хлопцю.

- Продовжила лікувати. Казали мені, що плакала коли роботи не мала, - Продовживши за мать, - Померла по дорозі додому, робота ж біля тіл, те гниє, все в крові, якусь холеру підчепила, а холод добив.

- Жаль чути це, - Сказав Іван.

- Уже як років десять пройшло, я всюди діставав гроші, щоб їхні тіла привести, вийшов на командира того відділення, русин, поставив на стіл два мішка монет, сказав: «Що хочеш роби, а їх мені дістань». Він не взяв. Зібрав людей і пішли. Я у житті так не плакав. Щоб своїх дітей поміж мертвих шукати.

З лиця Петра зникло усе живе, запала нова важка й похмура тиша.

- На ті гроші я їх поховав, решту відклав. По службі оселився тут, - Грема завершив розповідь.

- Життя - хаос і страждання, якщо ви знайшли у собі сили його кінець не пришвидшити, то ви сильна людина, - Сказав Дмитро.

Петро непомітно кивнув головою.

- Ви знову праві, пане Дмитре. Бодай я впевнений, що душі їхні упокоїлись і не лежать на чужині. Ну, випиймо ж третій, - Вимовив знову підіймаючись, - Щоб не ховати своїх дітей, аби бавити внуків і жити під своїм дахом!

Якиму третій тост здавався надто важким, він помітив спустошення в словах Петра, крихту безвихідності й відчаю, які він за всіх сил намагався бороти.

Ще трохи усі сиділи біля вогнища, його звук став чутливішим аніж злива на вулиці. Кожен говорив з кимось, про своє. Дмитро з Георгієм, Євтим з Іваном, Андрій з Богданом, господар час від часу добавляв свої коментарі до теми розмови. Яким сидів мовчки.

Згодом вирішили засинати, Петро з Чорноводою відправилися за дровами, щоб підтримувати вогонь, інші почали розстеляти імпровізовані мішки для сну.

 

Через кілька годин усі погрузилися в сни. Попри необхідність, Яким заснути не зміг. Знову. Лежав під стіною, спершись до неї головою. Довго вдивлявся у вогонь і згадував, крутив слова і спогади. Думав про Софію. Його пам’ять закарбувала безліч життєвих подій, радісних, сумних, дивних, усе тримала під замком і відчиняла лише будучи на самоті. Самотність Якиму була ніч, він любив її, любив спокій, любив Софію.

 

***

- Якимку!, - Вона пробігла коридором зі світильниками, - Я казала, що ти не зловиш! А не зловиш!, - Говорила дражнячи.

Яким лишень піднявшись сходами зміг щось сказати.

- Я більше бігти не буду! Давай щось інше пограємо.

- Не хочу! Не хочу!, - Вередливо галасала Софія.

- То я тоді, взагалі не буду, - Яким зачепився ногою за килим і гепнувся дупою на підлогу, - Ай!

Софія почала сміятися, підійшла до нього і руками розтріпала волосся.

- Що ти робиш?!, - Яким спробував лягти на підлогу розмахуючи руками.

- Ти шукаєш!, - Вона хутко побігла до найближчої кімнати, яка відкривала двері до ще кількох.

Хлопець лежав розкинувши руки, встав, поправив килим і зайшов за нею. Повсюду були меблі, сховатися в яких легко, а від цього шукати ставало важко. Перевірив велику тумбу з високими заслонками, штори на вікнах, ніде не знайшов.

- Ну я не хочу так гратися!

«Я ніколи не міг її знайти», - Згадував Яким.

 

***

Вогонь потроху догорав, ставав слабшив. Злива перейшла в легкий спокійний дощ. Темрява на вулиці перестала турбувати, лякати, вона за вікном. Тепло вогнища і спогади. Він повільно тонув, заплющив очі і залишив реальність.

1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"