Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Йди сюди, паскудо!, - Омелянко наставляючи вила ходив навколо снопа сіна.
- Омелю! Та то ж не я роби…, - Доказати слово завадив чобіт, який потрапив прямісінько в око.
- Морду стуль! Не він робив, а хто бляха мені зерно на корми продав?, - Омелян намагався в стрибку дістати інструментом, - Ти, Марцю!
- Та то як то я? Я посере…, - В Мартина полетів другий чобіт.
- Не бзди! Посередник сраний.
Більше кидатися не було чим, так склалося в природі, що в людини є тільки дві ноги.
- Марцю!, - Омелько зробив наче ніжний, а наче й лютий голос, - Не застав палити! То твоє сіно! Злазь звідти!
- Не злізу!, - Викрикував Мартин.
- Ну то як так, око за око, буде шинка, бо з моєї свині вже не зробиш, - Кидаючи погляд в бік подвір’я, - Злазь кажу!
- Я старосту покличу!
- А клич! Хай побачить хто худобу в селі труїть
Мартин кілька секунд мешкався на верхівці снопа, видаючи схвильоване «Ойо йо йо йой», Омелян почав розкидати вилами сіно.
За мить почув гукання своєї дружини.
- Омельку! Там якийсь на коні з барабаном приїхав, а старости нема!, - Сказала підходячи.
- А бачиш!, - Радісно сказав Мартин.
Омелян замахнувся інструментом, від чого той зразу заховався.
- Та лишися ти його!, - Закричала жінка.
- Хто то такий приїхав?, - Одягаючи взуття.
- А біс його знає, шось верещить, в барабани б’є, заради Бога! Йди подивися.
Омелько узяв віткнуті вила в землю, пішов до центральної вулиці села. Мартин трохи визираючи дивився як далеко він відійшов.
- Чо ти там сидиш? Злазь! Ніц тобі не буде.
- Ой Мартусю! Уб’є мене!, - Боязко злазячи говорив Мартин.
- Не вб’є, хоча я би хтіла.
Мартин став на рівні ноги й обережно направився до головної площі, не знаючи кого боятися, Омелька чи його дружини.
Омелян впевнено йшов дорогою, вигуки й звуки військового барабану ставали все чіткішими й голоснішими. Навколо майдану збиралися люди, а по середині стояв вершник, кінь якого перебирав ногами.
- Уважно слухайте! Віват! Обирають гетьмана!, - Б’ючи в барабани, - До Глухова їдьте! До Глухова!
Омелько вийшов на перед.
- Кого обирають?, - Гучно запитав.
- Гетьмана!, - Повторив наїзник, - Ти староста?
- Старости нема, я за нього, - Спираючись на руків’я вил.
- Розкажеш хто не чув, щоб до Глухова їхали! Празник! Віват!
Люди почали перемовлятися між собою, наїзник направився далі дорогою, продовжуючи вигукувати.
- От ти маєш діло, - Повільно вимовив Омелян, коли чоловіка в темно-червоному кафтані й чорних широких штанах перестали чути.
***
- Завтра щоби були готові вишикувати своїх! Надвечір, щоб стояли вбрані!, - Пояснююче командував сотник Олексій Вітренко.
- Всіх?, - Запитав десятник Василь Срібно.
- Всіх. Дивіться аби одежа добре лягала, в одних кольорах, мушкети рівні позачепали! Стаємо біля церкви Миколи, там буде перша процесія, потім містом йдемо.
Олексій кілька секунд мовчав в очікуванні запитань, яких не було.
***
Варта стояла вишикувана біля стіни, дивилися вперед, проводячи очі за Степаном Шабельником, який ходив взад і вперед трохи припустивши голову.
- Значить! Щоб уважно слухали, - Повертаючись лицем до солдат, - Завтра дійство, багато людей наїхало, багато з хатів повиходят. Дивитися за порядком! На мурах очі уважні! На вулицях безпечні! Чули?
Варта разом кивнула.
- Буде їхати процесія, людей з доріг позабирати і дивитися шоб не вилітали, це зрозуміло?
Кивнули.
- Добре.
Степан ще кілька разів пройшов взад і вперед.
- І ще! Зміна цілий день, бо будуть празникувати, шоб дебоші присікали, чули?
Варта кивнула менш енергійно. Шабельник дивився і підняв одну руку догори з вказівним пальцем.
- Останнє. Якщо побачу, що п’єте, будете цілий тиждень зиркати і гівно з відер викидати. Почув Семене?
Семен, який стояв у самому кінці шеренги хутко закивав головою.
- Файно, розходьтеся.
***
В корчмі «Панська воля» люди були метушливіші ніж зазвичай. Перегукувалися, щось викрикували голосніше ніж в буденні дні чи навіть вихідні.
- Ти вже чула?, - Біловолоса худенька дівчина зненацька появилася в дверях і побігла до шинка.
- Шо чула?, - Запитала Оленка.
- Вибори були! Гетьмана обирають, - Виговорила з довольним лицем.
- Та ти кажеш!
- А Богдан твій де?
- Два дні тому приїхав, навіть до мене не зайшов, зразу до центра пігнав.
- Ой, - Дівчина поставила руки на стіл і нахилилася, - Там напевне Федьо у марші буде.
- Та буде, мені, що з того?, - Байдуже сказала Оленка.
- Та як шо? Ну підходить він тобі, - Благаючи сказала дівчина.
- Оксано, не діставай, не треба мені Феді ніякого.
- Треба-треба, - Швидко промовила Оксана, - Скільки дівкою будеш?
- Тобі наляти?, - Відповіла наче не чуючи.
- Ая! Отому наляй!, - Вказала пальцем на дядька, який ледве сидів на стільці.
***
В кабінеті Свирида було темно, ніч зоряна та місячна, єдине джерело світла було на столі, горіло тускло й мерехтливо, хитаючись від найменших хвиль повітря.
Полковник чекав, дивився на заграви, на форми, що постійно змінювались, коливалися, намагався пливти за ними, згадати те, що давно благав вичеркнути з пам’яті, згадав обіцянки нового й ніколи не забутого старого, попри всі намагання.
- Вони узгодили вибір?, - Запитав твердий голос.
В дверях появився високий чоловік, в темно-синій опанчі, лице ховалося в темряві, до якої світло свічки не досягало.
- Так, - Відповів Свирид.
***
- Поскольку обстаятельства сложились в пользу гетьманского присутствия, мы хотим видеть с булавой в руках, - Федір Наумов зробив паузу, зупинився і повернувся до полковника, - Апостола, - Сказав українською мовою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.