Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса Корець

— Знаєш, — промовила я, підходячи до великої садової гойдалки, на якій вже сидів змокрілий Адам. — Тато не дуже в захваті, що кожної ночі до мене приїжджає якийсь хлопець, — я простягнула йому чашку з гарячою кавою. — Ще й на велосипеді.

Адам розсміявся, приймаючи чашку з моїх рук. Його сміх був теплим і дзвінким, як музика, яка завжди підіймала настрій. Він виглядав змученим, але на обличчі красувалася та сама, моя  улюблена його посмішка з нотками нахабності та впевненості у собі. Кожного разу, як я бачила її, мої щоки мимоволі червоніли.

— То, може мені варто познайомитися вже з твоїми батьками? — на його обличчі промайнула ще одна таємнича посмішка, від якої моє серце завжди билося частіше.

— Гадаю, що ще рано, — я також посміхнулася хлопцеві та сіла поруч з ним. Він одразу ж обійняв мене вільною рукою, притискаючи до своїх грудей. Я обожнювала це. З ним мені було спокійно, як ні з ким іншим. — Як сьогодні пройшла зміна?

— Все як завжди, — протягнув Адам, втомлено видихаючи. — Сьогодні у якихось дівчат був корпоратив, і я жахливо втомився робити ті дурнуваті коктейлі і бігати до них.

— То чому не поїхав одразу в гуртожиток? Ти ж знаєш, що я за те, аби ти більше відпочивав.

Я вкотре відчула, як він обійняв мене ще міцніше, немов боявся, що ось-ось і втечу. Від його обіймів йшло тепло, яке проганяло всі тривоги та сумніви.

— Я хотів побачити тебе, Мел. Для мене це найголовніше, — Адам посміхнувся, переможно відпиваючи свій напій. Його карі очі сяяли у світлі садових ліхтарів, і я не могла відірвати від нього погляду.

— Ми бачились сьогодні в університеті, Адаме. Ти міг поїхати, відпочити, і завтра ми знову б побачились в тому ж самому університеті, — сказала я, хоча насправді мені було до біса приємно, що Адам зараз тут, поруч.

— Ти мене не розумієш, — навіть в темряві з мінімальним світлом, я помітила, як він закотив свої очі. — Я хотів побачити тебе перед сном, Меліссо. І яким би втомленим я не був, я хотів побачити тебе.

Його слова проникали глибоко в моє серце, змушуючи мене відчути себе особливою. Я знала, що він щирий у своїх словах, і це було те, що робило наші стосунки такими особливими. Я підняла голову, дивлячись на нього з ніжністю та вдячністю.

— Дякую, що ти тут, Адаме, — прошепотіла я, притискаючись ще ближче до нього. — Ти робиш моє життя кращим.

Він відповів мені тихим сміхом, від якого моє серце зігрілося ще більше. Ми сиділи так деякий час, насолоджуючись компанією одне одного.

— Ти вже повернулася? — запитав Руслан, як тільки-но я переступила поріг нашої кімнати. Його голос був напружений, і я знала, що він чекав моєї відповіді, але бажання розмовляти з ним у мене не було. Після тієї вистави, яку він влаштував біля басейну, мені взагалі не хотілося його бачити.

Я мовчки підійшла до свого туалетного столика, знімаючи прикраси, що були на мені. Руслан більше нічого не сказав, але я почула його незадоволене цмокання, яке лише посилювало моє роздратування.

Мої думки весь час поверталися до того поцілунку Адама в саду. Він був таким ніжним, таким коротким, але водночас таким значущим. Навіть після стількох років Адам все ще відчуває до мене те саме, що і колись.

Після тієї розмови з його донькою, яку я випадково підслухала, я не могла знайти собі місця. Вся ця відпустка — велика помилка. Але ж я не обирала приїхати сюди. А тепер ще більше заплуталась у собі.

— Ми так довго не будемо говорити? — знову запитав Руслан, свердлячи мене своїм поглядом. — Гаразд, я був не правий. Пробач. Ти ж це хочеш почути?

— А ти по-інакшому просити вибачення не можеш? — я повернулася до нього, уважно дивлячись у його блакитні очі. Чомусь зараз я вже навіть не розуміла, що я в них знайшла, чого немає в інших.

— Пробач мені, будь ласка, — Руслан піднявся з ліжка та підійшов до мене ближче. — Я більше так не буду.

Я закотила очі, слухаючи усю цю маячню сотий раз.

— Що знову не так, Меліссо? Я прошу у тебе вибачення, я серйозно намагаюся вирішити нашу сварку, а ти продовжуєш просто мовчати й бути незадоволеною всім! — крикнув він, хитаючи головою. — Може ти вагітна, тому твій настрій скаче постійно?

— Зі мною усе гаразд, — холодно відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

— Краще б ти була вагітна, — видав він, а потім вийшов з кімнати, гучно грюкнувши дверима.

Я залишилася стояти, дивлячись на двері, що хиталися після його виходу. В голові крутилося стільки думок. Я не могла зрозуміти, як ми дійшли до цього моменту, коли кожна наша розмова перетворювалася на сварку. Серце боліло від усвідомлення, що ми все більше віддалялися один від одного.

Я повернулася до дзеркала, дивлячись на своє відображення. В очах відбивалася втома та розчарування. Знову згадалося, як Адам поцілував мене в саду. Той момент був таким справжнім, таким теплим. А зараз я відчувала себе самотньою, навіть знаходячись поруч з Русланом.

— Меліссо, — тихий голос Софії, змусив знову повернутися мене до дверей. — Ходімо вечеряти?

Я посміхнулась дівчинці та мовчки кивнула.

— І так, любі друзі, — гучно сказав Артем, піднімаючись з-за столу і привертаючи до себе увагу. — Я пропоную вам пограти в настільну гру!

— О, ні-і, — проскиглив Адам, закриваючи обличчя руками, і це змусило мене посміхнутись. — Ти знову за своє.

— Це я запропонувала Артему, а він погодився, — гордо заявила Софія, з широкою посмішкою на вустах.

— Софія? — здивовано перепитав Адам, його очі розширилися від здивування. — Ти в змові з ним? Ти точно моя донька?

Софія лише театрально вдарила Адама по плечу, сміючись. Їхня грайлива взаємодія була такою теплою і щирою, що я не могла не насолоджуватися цим видовищем. Адам був чудовим батьком. Ще тоді, як тільки ми познайомилися, я помітила його величезну любов до дітей. А зараз, спостерігаючи, як він обережно, ніжно, люблячи ставиться до своєї доньки — тішило моє серце.