Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Трагедія гетьмана Мазепи 📚 - Українською

Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

244
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Трагедія гетьмана Мазепи" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 115
Перейти на сторінку:
хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій,

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині…

О горе, горенько мені!

Ось у такій самотині був тоді гетьман Іван Мазепа на 65 році свого многотрудного життя. Все в нього вже лишилося в минулому. І жінки, жодна з яких так і не стала йому рідною людиною до скону віку його.

Як гетьман, він щодня й щогодини був оточений – часом аж занадто, людом – служба така. З одного походу цар Петро кидав його в інший. А ось як чоловік був самотнім. Межи людьми почувався, як на безлюдді.

І ось… Як прийшло негадано щастя, так негадано й залишить його.

– Прощавай, моя дорога і єдина радосте, прощавай, моя ластівко. Пощебетала ти мені, пощебетала і знову маю самотнім лишатися. Хоч як би там склалися подальші дні життя нашого, а я скільки житиму, стільки й любитиму тебе. Але нині мусимо розлучитися. Чуєш, дзвін калатає – мусиш повернутися до батьків. Бо цей дзвін б’є і по мені [11].

– І як мені без тебе, я теж не знаю.

– Мусимо розлучитися. Час уже настав.

– Надовго?

– Обставини покажуть. Я все зроблю, аби вмовити твоїх батьків, щоби вони віддали тебе мені законно. Щоб і в нас все було, яко в людей. А коли відмовлять, як мені далі жити – один Бог відає. Тяжко мені знову залишатися самотнім, але обставини бувають часто сильнішими за нас.

Взяв її руки у свої, зазирав у її віченьки, наповнені слізьми, і раптом тихо проспівав:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки,

Нема щастя, нема жінки…

Поцілував її руки, спершу одну, потім другу і закінчив пісню:

Є у мене сусідонька —

Люба, мила дівчинонька,

Та не знаю, що робить,

Бо боюсь туди ходить…

– Прийдеш до матінки і скажеш, як у пісні співається:

Ой здорова будь, матусю,

Я приїхав по Ганнусю!

Хочу буть тобі ріднею,

Ти будь ненькою й моєю…

Гетьман як поклявся:

– Я неодмінно прийду до твоєї матусі і попрохаю, щоби вона була і моєю матусею. Бо, скажу їй, наперекір всьому, кохаю твою Мотрононьку…

Все закінчилося, може б, і м’якіше, але справу трохи підпсував полковник Анненков. Повертаючи Кочубею його збіглу дочку – привів її за руку, ввернув, аби пристрахати генерального суддю, дещо й від себе:

– Гляди, Кочубею! Бо не тільки дочку гетьман може взяти, але й жону твою відняти в тебе може!..

Це вже була чи не погроза, і Василь Леонтійович, збліднувши, зробив було крок, аби загородити собою дружину, як начеб посланець гетьмана збирався її хапати, як та, відштовхнувши чоловіка, теж зробила крок уперед, руки вперла в круті боки, гучним голосом так сказонула, що полковник аж позадкував мимовільно – чорт знає, на що здатні ці Кочубеї!

– Передай своєму панові, що мені вже набридло чекати, коли ж він нарешті викраде мене, і чоловік мій тоді повірить, що я чогось-таки варта.

Ходили чутки, що буцімто колись гетьман – правда, він тоді був генеральним писарем – підбивав до неї клинці, інші ж запевняли, що він з Кочубеїхою щось-таки тоді крутив, але все то були чиїсь «хвантазії», а як насправді – роз’яснила Кочубеїха: «То я й не діждалася, аби Мазепа ще й зі мною щось там закрутив…»

– Лю-убко?! – обурився пан Кочубей. – Що ти таке речеш?!

– А я хіба гірша за інших? – в свою чергу запитала його жона. – Пан гетьман з усіма крутив і крутить, навіть дочці моїй баки забив, а я хіба гірша! Хай уже й зі мною крутить та викрадає мене місячної ніченьки – буде що мені на старості згадувати.

Позадкувавши, пан полковник чи не бігом кинувся од Кочубеїхи. А чоловік її лише зітхнув, бо не второпав, чи гостра на язик жона його жартує так, чи рече всерйоз?… Треба за нею придивлятися, бо ще й справді візьме приклад з дочки і побіжить до того чародійника і ласолюба, якому з жінками крутити, що іншому люльку запалити…

На той час місяць у небі над Батурином зблід, побілів, починало світати – тяжка ніч кінчалася, і батуринці, жваво обговорюючи нічне ґвалтування Кочубеїхи та колатання дзвону, розходились по своїх домівках. Того дня гетьман Мазепа пришле Мотрі Кочубеївні свого першого любовного листа.

Докори сумління, як тільки-но полковник Анненков відвів Мотрю до її батьків, почали мучити Мазепу: чи правильно він вчинив, що так нагально ледь чи не вигнав дівчину? Тепер матінка влаштує дівчині… Бідна Мотря й місця вдома вже не знайде – характер у матінки крутий. Навіть рота дочці відкрити на своє виправдання не дасть. Хоч би рук не доклала – Любов Федорівна така, що на все здатна. Вона, кажуть, навіть мужу запросто може надавати стусанів, і пан генеральний суддя тільки крекче. А щоб протидіяти жоні – боже борони! Йому ж і гірше буде, тож краще покірно мовчати. А що вже дочку вона заштовхає, то й говорити не доводиться. І до всього ж він так поспішно відіслав її, наче вигнав зі свого палацу, наче й справді її викрав і, злякавшись ґвалту, повернув. Hі, він добре зробив, що відразу ж Мотрю повернув, погано, що не побалакав з нею по душах, не втішив дівчину в розпачі, не підбадьорив, не сказав, як її кохає… Жаль, але толком він і справді в тій хапанині-спішці, як забевкав дзвін, не поговорив з коханою.

Оскільки докори сумління посилювалися і вже терзали, гетьман схопив якийсь аркушик паперу й сів писати коханій листа – власне, записочку:

«Моє серденько. Мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що надалеко од мене ідеш, а я не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти: через сеє письмечко кланяюся і всі члонки цілую любезно».

Написав, відправив з дівкою Мелашкою:

– Гляди ж, передай лише в білі руки Мотрі! – наказував дівці. – Як? Не відаю як, але зумій проникнути до Мотрі, обминувши її батьків, особливо матінку – поняла? Біжи!

І замість облегшення, що мало настати, відчув ще більші докори

1 ... 30 31 32 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трагедія гетьмана Мазепи"