Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що? — захекано спитав її партнер.
— Ти чуєш? Якийсь дивний звук. Наче маленька дитина плаче.
— Нічого я не чую. Тобі здається.
— Ні, плаче.
Ольга таки відштовхнула його, вирвалася з-під чоловічого тіла і голою побігла до вікна.
«Де ти? Де ти? Кінгсмерте, озовися», — кликала мене Елісмір.
4
До того було ось що. Експедиція на цю далеку і дивну планету на окраїні Всесвіту. Спостереження за життям її мешканців, істот по-своєму розвинутих, але незвичних для нас своїми грубими і дикунськими звичаями. Вивчення флори і фауни, геологічних порід, корисних копалин, атмосфери, різних параметрів роботи того, що в мешканців планети, яких тут називають людьми, має назву мозку. Ця особливість їхнього тіла, коли розумним, мислячим є лише маленька частина, а не все тіло, як у нас, здавалася особливо цікавою.
Утім, наші дослідження мала продовжити інша експедиція. Але тут ми довідалися про цю злочинну корпорацію, що діяла під виглядом комерційної фірми, яка збирала і продавала терористичним організаціям в інших країнах уран, плутоній (назви земні) та інші подібні небезпечні радіоактивні речовини для виготовлення якоїсь особливої зброї. Було прийнято рішення вперше втрутитися у земне життя. Я добровільно, незважаючи на протести Елісмір (все ж я був другою особою на кораблі та не хотів піддавати ризику когось іншого), прийняв личину людини і впровадився у ту псевдофірму. Треба було виявити їхні зв’язки, методи діяльності, шляхи переправи за кордон, і вже тоді або самим знищити, або повідомити відповідні земні спецслужби.
...Мене викрили, але не як, по-їхньому, інопланетянина, а як агента, так вони підозрювали, фірми-конкурента, а може, й служби безпеки. Мені вдалося втекти. Потім переслідувачі мене наздогнали, ну а далі ви все знаєте.
Тепер, після того, як я почув голос Елісмір і зрозумів, що вона не чує мого, я почав гарячково міркувати, що ж зробити, аби зв’язок таки відбувся. У цьому мені мали допомогти ці люди, які були господарями квартири, але як?
Якщо відверто, мене не цікавить ні ця цивілізація, ні події, які відбулися. Звичайно, все це частинка реальності, реальності довкола мене, невідворотної, такої, з якою доводиться примиритися. Я намагаюся збагнути, в чому суть цієї цивілізації, цього існування, того, що може бути хоч якимось сенсом, щоб виправдати це примітивне буття.
Тут я заходжу в безвихідь. Розумію, що це життя існує саме по собі, я знаю, що були сотні, ба, тисячі місцевих філософів, котрі намагалися його виправдати. Так, по суті, виправдати.
Запитую себе: а навіщо? Відповідь очевидна: тому, що це життя існує. Доторки до його сутності однозначно промовляють — воно абсурдне. Як ще можна назвати існування цих дивних істот, котрі щодень, у той час, який вони називають світанком, піднімаються, виконують свої гігієнічні ритуали, а потім з гідною подиву постійністю йдуть виконувати свої так звані «щоденні функції».
За логікою, вони повинні збунтуватися, щось змінити, спробувати наповнити це існування якимось змістом. Але вони продовжують уперто, користаючись земною термінологією, функціонувати. Чому? Один із законів людського існування, якого вони нібито не визнають, а насправді свято дотримуються, називається інстинктом самозбереження.
Цей інстинкт породжує мільйони варіантів проявів людського егоїзму. Він, у свою чергу, розпадається на ще більшу кількість варіантів того, як цей егоїзм трагічно відбивається на долі інших істот, котрі спілкуються з носіями цього егоїзму.
5
Час від часу до мене долітали сигнали, які подавала Елісмір. Вони то ближчали, то даленіли. Я розумів, що наш корабель періодично вирушає на пошуки мене. Уявляю, як завмираючи Елісмір вмикає дисцилографа і ставить йому одне й те ж запитання: «Чи Кінгсмерт існує?» На екрані мусить загорітися напис: «Так, існує». «В якому вигляді?» — напевно не раз і не два ставила запитання цій надрозумній машині Елісмір. «У вигляді незрозумілої земної істоти», — відповідав дисцилограф. Або: «У вигляді незрозумілого земного предмета». А може, Елісмір питала його, у вигляді кого чи чого я тепер перебуваю, якщо зафіксоване моє існування, моя присутність у цьому світі, саме на цій планеті. За логікою, надпотужний дисцилограф мав би це визначити. Принаймні намалювати, відтворити на екрані контури цієї зеленкуватої, подовгастої, з двома еліпсоїдними заокругленнями нагорі вази. Тоді Елісмір мала б дати завдання, аби дисцилограф (здається, його називали «Бахромі-1») визначив, що ж це за предмет такий, підібрав йому земну назву. «Ваза? — здивувалася б Елісмір. — Чому ваза? Як він міг стати вазою?». Бартомауреаст, командир корабля, золота голова (о, я вже користуюся земною термінологією), напевне, додумався б, чому я перетворився (добровільно чи невільно) у такий земний предмет, як ваза. Принаймні вони могли б спробувати визначити мої теперішні координати. Чому ж вони цього не роблять?
Відповіді не було. Тим часом я змушений був кілька разів втрутитися в існування мешканців квартири, що невідомо наскільки стала й моєю оселею. По-перше, подумки наказав одному з огидних типів з фірми, де я працював чи, точніше, виконував завдання, принести і покласти до поштової скриньки моїх господарів пакет із десятьма тисячами доларів. Таке рішення я прийняв не з якогось там альтруїзму, а швидше з міркувань власної безпеки.
— А що, мамо, раптом ця ваза дуже цінна? — сказала якось увечері Софійка.
Вона підійшла і торкнулася своїми пальцями моєї поверхні. Я внутрішньо здригнувся, кришталь ледь чутно забринів. Трапилося те, що тут, на Землі, назвали б дивом — раптом з’явилося таке відчуття, наче до мене торкнулося тіло моєї коханої Елісмір.
«Що ж це таке? — спитав я себе. — Звідки це відчуття? Адже це звичайна земна дівчина».
Відповіді знову не було. Тільки тіло моє (нехай тіло вази) раптом налилося незнаним теплом. А втім, знаним, добре знаним, таке я відчував, коли починав зливатися з тілом Елісмір.
— Що це? — сказала Софійка. — Ця ваза така тепла.
Вона торкнулася сусідньої вази. Здивовано поглянула на неї, потім на мене. Торкнулася ще раз мене.
— Мамо, це якесь диво, — сказала збентежено, навіть злякано. — У них різна температура. Що це таке?
Мати її стала поруч. Я чомусь, звісно, непомітно чи майже непомітно, почав тремтіти. Гаряча хвиля геть заливала мене. Здавалося, ще мить — і я відчую себе посеред якоїсь розпеченої магми.
Ольга теж помацала мене, потім сусідню вазу. Вона мала ще більш зляканий вигляд, ніж донька.
— Справді, дивно, — сказала. — А раптом... Раптом вона радіоактивна?
— Ти вважаєш, що хтось її навмисне нам підкинув? — спитала Софійка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденники Ієрихар. Ваза», після закриття браузера.