Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Мама сидить навпроти мене на килимі. Її волосся розтріпане, а очі — злегка втомлені, але щасливі. Вона тримає в руках брязкальце, іноді торкається мого носика, іноді просто дивиться мені в очі. А я дивлюсь на неї.

Світ — це вона. Її голос, її запах, її посмішка. Я не вмію ще говорити, але всередині мене щось росте — бажання бути почутим, сказати їй, що я розумію, що люблю, що дякую.

І тоді з мого рота зривається щось. Не слово. Звук. Щось між «ма» і «а», щось м’яке, недосконале, як перша спроба кроку.

Мама завмирає. Її очі наповнюються сльозами — тими, що не від болю, а від великого щастя, яке не поміщається в грудях.

— Що ти сказав, сонечко? Це... мені?

Я не знаю. Але відчуваю, що зробив щось важливе. Я — не просто тіло, не просто плач і сон. Я — голос. Маленький, але мій. І вона почула його.

Ввечері вона записала це в блокнот: «Сьогодні ти намагався сказати "мама". Я чула. І весь мій світ зупинився на мить, щоб послухати тебе».

Тепер ми обоє знаємо: мова — це не тільки слова. Це погляд, дотик, звук, серце. І ми вже розмовляємо. Нашою, особливою мовою.

---