Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— Тепер твоя черга бути шукачем! — заявив Ярік, хапаючи її за руку.

Злата лише закотила очі.

Наступного дня погода стояла ясна, але прохолодна. Осіннє повітря пахло сирістю, мокрим листям і димом від далеких багать. Біля будиночка, загорнувшись у шарфи й теплі светри, зібралася вся компанія.

— Ну що, гріємось як можемо? — запропонував Антон, енергійно потираючи руки.

— Давайте хоч квест зробимо! — підхопила Діана, застрибуючи на місці, ніби зігріваючись.

— Який ще квест? — з недовірою прищурилася Катя, поправляючи свою сіру в'язану шапку.

— Шукати скарби! — вигукнув Антон. — Я заховаю шоколадки, а хто знайде найбільше — отримає суперприз!

— І який же? — скептично запитала Софія, обіймаючи себе за плечі.

— Та побачите! — Антон хитро всміхнувся.

Ярік тим часом дістав з рюкзака пакунок цукерок і гучно оголосив:

— А ще я приготував спеціальне завдання: хто знайде каштан із червоною стрічкою, може загадати будь-яке бажання!

Усміхнувшись, усі кинулися до справи. За кілька хвилин територія біля будиночка ожила: хлопці й дівчата бігали, шурхотіли купами листя, піднімали гілки й заглядали під лавки.

Діана і Яна працювали в парі: Діана з азартом викрикувала підказки, а Яна уважно заглядала в кожну щілину, не забуваючи жартома підштовхувати Діану в бік, коли та пропускала очевидні місця.

Аня вичікувала. Вона тихенько підкралася до Антона, який саме нахилився шукати щось під ганком, і всипала йому за комір оберемок холодного листя.

— Аня! — обурено вигукнув Антон, підстрибуючи, а вона вже розсміялася й відбігла, залишивши його розгубленим і з осіннім "шлейфом" за шиєю.

Алекс щиро посміхався, спостерігаючи за Златою. Злата намагалася залишатися непомітною серед дерев. Вона була закутана в довгий шарф і виглядала так, ніби хоче сховатися від усього світу. Та це не допомогло.

Алекс її вистежив.

— Тільки не це… — буркнула вона, коли він наблизився.

— У тебе два варіанти: або здаєшся... або... — Алекс примружився, зробивши ще крок ближче.

— Або що?

Він лукаво посміхнувся, і за мить, не давши їй зреагувати, підхопив на руки.

— Алекс! Постав мене негайно! — закричала Злата, намагаючись скинути з себе довгий шарф, що заважав їй боротися.

— Здавайся! — засміявся він, крутнувшись разом із нею на місці.

Вона пирскнула зі сміху й з розгону запустила йому в обличчя пригорщу кленового листя.

— Ну все, Алекс, тобі кінець! — оголосила Злата, рятуючись втечею.

— Вони просто створені один для одного, — тихо прошепотіла Діана Яні, спостерігаючи, як Алекс, сміючись, наздоганяє Злату серед золотистого листя.

— Поки що Злата так не думає, — відповіла Яна з теплою усмішкою, змахуючи з плеча пару яскравих листків.

Пориви вітру кружляли навколо них сотнями золотих і багряних листків. Сонце вже хилилося до горизонту, і повітря ставало все прозорішим і прохолоднішим, але ніхто не поспішав у будинок.

Коли вечір остаточно спустився на землю, і холод почав кусати за пальці, Антон урочисто оголосив:

— Час для найкращої частини вечора! Всі — до чану!

Біля будинку, у великому чані, вже парувала тепла вода. Над чаном висіли гірлянди з лампочок, які мерехтіли золотим світлом, створюючи казкову атмосферу. Пахло дровами, розпеченим металом і якимось трав'яним настоєм, який Антон хитро додав до води «для настрою».

— Тільки швидко! Інакше замерзнете! — вигукнув Ярік, знімаючи светр і застрибуючи в чан першим. Вода плеснула через край.

Діана й Яна тут же полізли слідом, верескливо сміючись.

— Я туди не піду, — категорично заявила Катя, щільніше загортаючись у плед. — Ну, максимум ногою потримаю!

— Ой, та лізь! Там тепло! — підбадьорив її Ярік.

Зрештою, всі — хто з пледом через плечі, хто в купальнику під светром — по черзі залізли у великий чан. Пар обіймав їх, і прохолодний осінній вечір відступав кудись далеко.

Злата сиділа збоку, притискаючи до грудей чашку з гарячим какао. Вона вагалася. Холод пробирав аж до кісток, але й лізти у воду перед усіма їй не хотілося.

— Замерзнеш, люба, — тихо сказав Алекс, наблизившись до неї.

Він уже сидів у чані, мокрий по груди, волосся ледь в'юнке від вологи, блискуче в світлі гірлянд.

Злата спіймала його погляд і на секунду забула, як дихати.

— Я… — почала вона, але Алекс простягнув руку.

— Ходімо.

Невідомо як, але через кілька секунд вона вже сиділа поруч із ним, закутана в теплий пар, а їхні руки мимоволі торкнулися під водою.

— Тільки спробуй втопити мене, — пробурмотіла вона, все ще злегка ображено.

— Ні-ні, я чемний, — пошепки відповів він, і в його голосі бриніла посмішка.