Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Віз хитало з боку в бік, я трималася за дерев’яну ручку, а хлопці вели розмову з візником.
— Як ви в наших краях опинилися? У справах чи туристи за сумісництвом?
— Частково одне, частково інше, — Ярик був у своєму репертуарі, хоча, що вже там — я люблю небалакучих чоловіків.

На відміну від Ярика, Томас вирішив підтримати розмову з милим дядечком.
— Та ось, веду друзів поглянути на ваше чудове селище.
— От і добре. Чого б і не поглянути на нашу красу. Хіба багато таких поселень залишилося? Скрізь камінь та холод, а в нас і будиночки, і лазня, і базарчик — усе з дерева. І не лише тому, що в лісі дерев повно, й це найдоступніший матеріал. Ні. У дерев’яному будинку — своя атмосфера, душа. Ось, торкнись колоди — а вона тепла, і пахне домом. Ех, як там моя старенька? Мабуть, уже картопельку з м’ясцем варганить?...

Це було так мило... Я слухала його голос, і на душі ставало так тепло й затишно. Пригадався дідусь: такий сивий і бородатий, добрий і завжди привітний. Він помер, коли мені було десь сім, але я пам’ятаю, як він радів кожній моїй появі на порозі його дому.

Віз в’їхав під високу кам’яну арку, на якій красувалися вибиті давні написи. Нарешті ми в селі. Воно виявилося набагато більшим, ніж я уявляла. Гарні дерев’яні будиночки стояли в два ряди уздовж вулиці. Головна дорога мала кілька відгалужень, що вели в менші вулички. Будинки були однакові за висотою і схожі за дизайном. Основним матеріалом для будівництва, як і очікувалось, було дерево. Колоди були трохи тонші, ніж у слов’янських селах. Кожен будиночок стояв на кам’яному фундаменті й піднімався на метр над землею. До нього вели сходи, оздоблені гарними різьбленими візерунками.

Але найбільше в цих спорудах мене тішив дах — здавалося б, що може бути особливого в такій важливій частині будинку, а ні, саме тут нас чекав сюрприз. Раніше, до появи сучасних матеріалів, замість утеплювача на дах насипали землю. Звісно, з часом у ній проростали рослини, і дах ставав схожим на зелену галявину, де іноді паслися вівці. До речі, цих пухнастих баранчиків тут було чимало. Центральну вулицю вимостили каменем —  була б я на підборах, відразу б підвернула ногу.

Ми просувалися вглиб вулиці, наближаючись до будівлі, що вибивалася з загальної картини. Таверна — переклав з норвезької Томас. Будівля була двоповерхова, її колоди темно-коричневого, майже чорного кольору, сходинки мелодійно скрипіли, коли ми почали підніматися до входу. Біля дверей нас зустріла красива жінка в коричневій сукні та білому фартушку. Її волосся було зібране в тугий пучок і сховане під мереживний чепець.

— Ласкаво просимо, — її голос був м’який і мелодійний. Чомусь згадалася домівка, батьки. Існує думка, що жінок поділяють на кілька категорій: жінка-чоловік, жінка-мати, жінка-отрута і ще кілька. От вона явно з “материнської категорії”, хотілося обійняти її і за чашечкою чаю побалакати по душах.

На вигляд їй було близько п’ятдесяти, але роки явно її не старили. Обличчя ще було молодим, а на щоках палав яскравий бешкетний рум’янець, який посилився, коли вона глянула на моїх супутників.

— Томасе... Давно ти не бував у наших краях.

Вона усміхнулась, але усмішка була радше сумною, ніж радісною.

— Та ось, привів друзів у справі.

Томас знову став таким, як був раніше: суворий північний чоловік, складалося враження, що його обдало відром крижаної води. Вони продовжували дивитися одне на одного, в повітрі замайоріла незручна тиша.

— Нам би переночувати у вас та поїсти добре, — Марк був як ніколи доречний.

— Звісно, зараз вас влаштуємо, — і вона подибала всередину будівлі, покликавши нас за собою.

Всередині таверни було просторо, пахло теплим деревом і смачною їжею. За столиками сиділи чоловіки з пивом, налитим у високі келихи. Були й сім’ї. Схоже, таверна була місцем загальних зборів, і коли хотілося відпочити від домашніх справ або просто поспілкуватися, селяни йшли саме сюди.

Наша провідниця пройшла за стійку реєстрації й, одягнувши окуляри в широкій оправі, поклала перед собою важкий зошит.

— Отже, подивимось, що тут у нас вільне?... Ну от, можу виділити вам два номери, — вона відійшла на секунду й повернулася з двома важкими ключами, чудернацької форми, на кожному з яких красувалися сталеві брелоки з номерами кімнат.

— Щиро дякуємо, — свиснувши ключі, Марк віддав нам один і з усмішкою на все обличчя попрямував до бару, пробувати місцеві напої.

— Влаштовуйтесь, а як впораєтесь — спускайтесь поїсти, я все розігрію.

І ми весело почимчикували до номерів. Нам із Яриком дісталася кімната номер три, туди ми й завалилися, і, довго не думаючи, я метнулася до ванної. Скинувши свій, скажімо чесно, не першої свіжості костюмчик, я занурилася в теплу ванну. Водичка розслабила моє втомлене тіло, а запашний трав’яний шампуньчик повертав мене туди, де тепло й так затишно — дім, милий дім…

— Ти там заснула, чи що? Я теж викупатися хочу. Може, я до тебе…

— Ні, я вже виходжу.

На порозі ванної тупцював Ярик, він уже роздягнувся й був у самих плавках.

— Ох…

Я вийшла в одному рушнику й ледь не впустила його, побачивши цю картину. Все ж таки, ще не звикла бачити поруч таку ласу спокусу.

— Я швидко, — він метнувся у ванну й чомусь замкнув двері, а я прилягла на ліжко. Не знаю, з чого зроблений цей матрац, але він був дуже м’який і зручний. Ковдра пахла овчиною, завжди любила цей особливий запах.

Його руки крізь сон здавалися чарівними. Вони гладили мої плечі, спускаючись вниз по руках до стегон… Але так хотілося спати, дуже, дуже.

— Кохана…

Тихий, із подихом, шепіт зірвався з його губ зовсім близько від мого вуха.

— Прокинься!

Ще хвилинку, ще трішечки…

— Та вставай уже!

Від несподіванки я звалилися з ліжка. Болісно, однак.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав?! — пискнула я, піднімаючи своє сонне тіло назад у ліжко.