Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Я навіть цього не сказав, але Джульєтт різко захитала головою.

— Ні. Ерне. Так не піде.

— Вислухай мене.

— Потрібен розтин. І хтось, хто дійсно знає закон, інакше ти ризикуєш скомпрометувати докази.

— У нас є і те, і те.

— Ні, немає. Ці люди — письменники.

— Ройс колись був судмедекспертом. Ліза працювала адвокаткою. Вони експерти. — Тепер я розмовляв здебільшого сам із собою, швидко бурмотів і проговорював кваліфікацію кожного. — Криміналістські трилери. Юридичні трилери. Мейджорс знається на кримінальній психології — допити, особові справи тощо. Це допоможе. А Вольфганг… ну, я вважаю, з прози тут жодної користі.

Це здебільшого правда. Внесок Вольфганга, за винятком приголомшливої літературної дедукції щодо коми наприкінці твору, неочевидний.

— А яка твоя роль у цій команді боротьби зі злочинністю?

— Ну, — сказав я трохи гордо, — я знаю правила.

На це Джульєтт розвела руками.

— Якщо це потрапить у книгу, я відмовляюся бути настирливою дівчиною. Тому немає сенсу ще раз нагадувати тобі, що це реальне життя і ніхто не зобов’язаний дотримуватися жодних правил детективного жанру. Але якщо наполягаєш зробити мене допоміжним персонажем, я більше не буду учасницею цієї не-ходи-туди-вистави. — Вона відвернулася й подивилася у вікно.

Тиша — наче кран, залишений відкритим: вода наповнює й наповнює, поки не поллється через край і потоп не стане нездоланним.

Чесно кажучи, ми ніколи раніше не сварилися. Одяг на підлозі та хто виносить сміття — це дрібниці порівняно із серійним убивцею, з яким ми боролися. І тому нам ніколи не спадало на думку, що якісь побутові драми варті того, щоб підвищувати голос. Але купе вже «затопило», а повстяна коробка в моїй кишені стала важчою, ніж будь-коли. Це не входило до мого плану.

Якщо перевагою знову пережити це, записати, є зловтіха через моменти, коли я мав рацію, то недолік — потреба знову пережити моменти, коли я помилявся. Тієї миті я мав би сказати значно більше. Мусив усвідомити, що Джульєтт не просила мене бути байдужим до смерті Мактавіша, — вона просила мене не бути байдужим до неї. Що вона не просила мене не йти — вона просила мене лишитися. На папері ці слова можуть здаватися однаковими, але вони означають дуже різне.

Ті з вас, хто сподівається, що далі я сказав щось правильне, були неуважними: я помиляюся швидко та щедро. Я з тих, кому з першого разу не зрозуміло. Тож я встав, що було поганим початком, оскільки ніхто не любить сперечатися з різницею в зрості. А тоді вимовив найгіршу можливу комбінацію слів, яку міг вибрати (смію сказати, не лише в цій розмові, а й у загальних соціальних термінах):

— Я маю поговорити з Аланом Ройсом.

Розділ 13

Коли я відчинив двері, Ройс стояв у коридорі з піднятим кулаком. Я не міг не помітити велике здивування на його обличчі. Мені знадобилася секунда, щоб зрозуміти, що це не магія і не мої слова викликали його: він саме збирався постукати в мої двері.

Я виштовхнув Ройса назад у коридор і вийшов до того, як його побачила б Джульєтт.

— Саме вчасно, — почав я без зайвих розпитувань. Я знав, де його кімната, оскільки вчора ввечері вкладав його спати. — Поговоримо у вашому купе?

Ройс завмер, явно не звиклий до радісного прийому, а потім почимчикував за мною. Він скористався вимушеним карантином, щоби прийняти душ, але досі не оговтався від похмілля: надлишок алкоголю давив на його плечі, на схилену голову, через що Ройс нагадував маріонетку на нитках.

Я вибрав купе Ройса не лише для того, щоб відвести його подалі від Джульєтт. Мені теж кортіло понишпорити. Звісно, я не думав, що на підвіконні в нього знайду розпечатані флакони з отрутою (бажано з очевидними етикетками черепа й кісток), але спробувати було варто.

Я люб’язно відчинив йому двері — ілюзія запрошення. Вчора в темряві я не дуже зміг розгледіти його кімнату, але зараз був шокований її станом. Здавалося, він жив тут цілий місяць, а не лише двадцять чотири години: простір між меблями заповнювали розкиданий на підлозі одяг, упаковки з-під нездорової їжі, пачки паперів і порожні пляшки: від води до пива. Усе це так приховувало ковролін, що його вже можна було подавати в розшук. Я бочком ступив у кімнату, ніби уникаючи мишоловок. Щиколоткою зачепив щось вологе та здригнувся, відштовхнувши ногою згорнутий рушник.

Його ліжка не зібрали. Можливо, через те, що він проспав. Тож ми з Ройсом супилися й крехтали, та все ж змогли розібратися, як засунути верхнє ліжко в стіну, щоб мати змогу принаймні сісти на нижнє. Ройс розташувався за столиком біля вікна, вийняв блокнот і постукав по сторінці ручкою з надітим ковпачком. Сторінку заповнювали каракулі синім чорнилом. Я побачив своє ім’я, підкреслене наполовину.

— Отже, — сказав він, — ви маєте вбивство, якого хотіли.

Я не став нагадувати, що саме Ройс бажав убивства, а не я. Натомість сказав:

— Ви вважаєте, що це вбивство?

— Чому ж іще ми тут? — Він зняв ковпачок із ручки. Вона була елегантною, завтовшки з великий палець і з вишуканими срібними деталями на корпусі й ковпачку. Наконечник був стилізований під старомодне перо, але із сучасною подачею чорнил, тож чорнильниці не вимагав, і був достатньо гострим, щоб, певно, страждати, записуючи тупі Ройсові слова. — Почнемо з минулого вечора?

— Так, прошу. — Він був напрочуд відкритий для допиту. Я подумки поплескав себе по плечу за вдосконалення власних детективних навичок. — Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю вас. — Він тицьнув у мене ручкою. — Ви вогнем дихали — так хотіли поговорити з Генрі. Досить агресивно, як мені здалося.

— Мабуть, ви сплутали мене із собою. Це ви гамселили в його двері.

— Отже, ви не хотіли поговорити з Генрі?

— Авжеж хотів. Річ не в цьому. Ви казали, що минулої ночі чули голоси. За дверима?

Ройс кивнув.

— Вони стихли, коли я постукав. Але Генрі з кимось розмовляв. Із жінкою. Лізою Фултон.

— Ви впевнені, що це була Ліза?

Він знизав плечима.

— Голос був схожий.

— Голос був схожий чи це була вона?

— Я постійно забуваю, що ви в цьому новачок. — Ройс підняв брову. — Є більше ніж один спосіб отримати відгук. Второпали?

Що сказав Ройс напередодні за сніданком? «Якщо він не винен вам послугу». Я зрозумів підтекст. Ліза й Генрі.

Звісно, секс у таких книжках завжди є хорошим мотивом, але тут це здається надто простим. Стосунки між Лізою та Мактавішем, безумовно, свідчать про ревнощі Ройса. Але якщо це правда, то Ройс