Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Звісно, Ройс був п’яний і мав причину не любити Лізу. Яким упевненим я міг бути, що він усе почув правильно? На фестивалі було багато жінок: Синтія, Гаррієт, Мейджорс, Симона, Брук, Джульєтт і книжковий клуб Вероніки Блайт, якщо назвати найпомітніших. І, залежно від ступеня сп’яніння Ройса, особа, що говорила з Мактавішем, могла навіть не бути жінкою. Чи можете ви визначити стать за шепотінням? Складно впізнати навіть голос за дверима.

З іншого боку, Ліза, здавалося, вже отримала від їхнього з Генрі можливого обміну, що хотіла. Обкладинку показано, книгу схвалено. Вона поспішно втекла з панелі зі сльозами вдячності на очах. Пізнє нічне побачення могло бути нагородою. Непристойно, звісно. Але мотивом це не було.

Менше з тим, таємна зустріч Лізи й Мактавіша в ніч перед його вбивством здавалася доволі хорошою відправною точкою.

— Ви сказали, що хочете поговорити з Генрі, — урвав мої думки Ройс, — а потім передумали. Чому?

— Я побачив там вас, — чесно відповів я. — Зрозумів, що надто поспішив, і передумав.

Я не став удаватися в розлогі пояснення, що його жалюгідний вигляд показав мені версію мого майбутнього та змусив отямитися.

— Ви злилися?

— Авжеж я злився. Через той клятий відгук.

Він записав це.

Я скористався паузою, щоб поставити наступне запитання:

— Ви бачили все, що сталося сьогодні вранці. Отрута?

— То була отрута?

— Це ж ви судовий патологоанатом.

— Куди… її підсипали? — Він пробурмотів це речення так, що я лише наполовину його зрозумів і реконструював зі слів, які почув: «Куди б її підсипали?».

— У флягу, — відповів я. — Правильно?

Ройс записав це.

— Припускаю, що так.

— Припускаєте?

— Якщо ви так кажете.

Якщо можна, ось невеличкий відступ: вам пощастило, що не Ройс пише цю книгу, бо, я вважаю, він був би ненадійним оповідачем.

— Я нічого не кажу. Мені потрібна ваша… — мені довелося процідити це слово крізь зуби, — експертиза.

Ройс узяв свій блокнот і перегорнув сторінку назад, наче дорожній інспектор, який от-от випише штраф. Він задумливо роздував щоки, і я дійшов висновку, що якби запалив сірник, купе вибухнуло б від чистого бензину, який він випускав у повітря із шипінням. Я подивився на його сторінку з каракулями. Серед інших нотаток, які я побачив, у нього були записані всі відгуки з Goodreads, по одному в рядку, за зростанням, починаючи з мого, з однією зіркою, і продовжуючи рештою:

Вольфганг: Божественно

С. Ф. Мейджорс: Маячня

Я: Абсолют

Замість імені Лізи він написав грубе «Підстилка». Потім — очевидно, руки в нього тремтіли — додав її п’ять зірок і відгук: «Надзвичайно».

На мій побіжний погляд, дивним здалося і жорстке формулювання для С. Ф. Мейджорс за її доволі високої оцінки, і зворотне — для Вольфганга. Наче їх свідомо розмістили помилково.

Ройс побачив, що я підглядаю в його записи, і відсунув блокнот. Прочистив горло, глянув на двері.

— Може, нам варто поговорити в барі? — Його голос тремтів, він трохи нервував.

— Мені й тут добре. Гаразд?

— Чому я?

— Бо… Ви серйозно? Скільки ще разів я маю сказати? Мені потрібна ваша допомога. Ви ж раніше працювали в криміналістиці. Ви тут з усіх найбільше скидаєтеся на лікаря.

Від цього Ройс помітно загордився.

— Хочете, щоб я розкрив цю справу?

Я знизав плечима: це було найбільше, чого я міг вимагати.

Він прочистив горло.

— Гаразд. Гадаю, я вже це зробив. Лишилася тільки одна річ, якої я не збагну.

Мене, чесно кажучи, трохи образило, що він не лише розкрив злочин так рано, але й настільки випередив мене. Знаю, це здається цинічним. Злочини розкривають, щоб притягнути вбивцю до відповідальності, а не змагатися в першості, але все ж… чому з усіх нас це мав бути саме Ройс?

Звісно, у цій книжці ще багато сторінок, отже, ви вже знаєте, що або Ройс помиляється, або його вб’ють, перш ніж він устигне мені щось сказати. Я утримаюсь і не висловлюсь щодо того, який варіант мені ближчий. Скажу лише, що сам не розберусь у всьому аж до розділу 31, коли мені допоможе Енді, хай би як боляче мені було про це писати.

Я стояв.

— Ви розкрили справу?

Ройс повернув голову та глянув повз мене на двері.

— Майже, — пропищав він.

Я схвильовано ступив до нього.

— Тоді скажіть мені. Чого бракує?

Ройс притиснувся до вікна, подалі від мене, а потім видав:

— Де ви взяли героїн?

— Героїн?

— Тобто можемо назвати це отрутою, якщо хочете. Технічно героїн є отрутою, навіть якщо його не так часто використовують, як ціанід, чи миш’як, чи що там іще популярне в сучасних романах. Але він усе одно дієвий. Те, що ми бачили, було передозуванням. Героїн пригнічує нервову систему, тому вповільнює кровообіг і дихання. Я вивчав це для історії про докторку Джейн Блек, дев’ята книга. Причина смерті — аноксія, я б сказав. Це коли кисень не надходить до мозку. Клітини гинуть, і він вимикається.

Я пригадав посиніле обличчя Мактавіша, його різке дихання. Як очі від’єдналися від мозку, ніби клацнув перемикач. Увімкнено. Вимкнено. Мертвий. Це мало сенс.

— Героїн, — пробурмотів я собі під ніс. А потім зрозумів: — Чекайте, ви щойно спитали, де я…

Я замовк. Оцінив ситуацію. Я стояв. Ройс утискався в стіну й поглядав на двері. Моє ім’я в його блокноті було підкреслене.

— Чекайте. По-вашому, що тут зараз відбувається?

— Ви щойно зізналися, — відповів Ройс.

— Зізнався?

— Ну, я ж вас допитую.

— Це я вас допитую. — У мені спалахнув гнів.

— Чому це ви можете мене допитувати, а я вас — ні?

— Бо я — оповідач!

— Не в моїй книзі.

Згадуючи тепер нашу розмову, я зрозумів, що насправді саме Ройс ставив більшість запитань. Я дотримувався правил детективних романів, як-от виключення Джульєтт, оскільки вважав детективом себе. У книзі ж Ройса, в його голові детективом був він, а я — підозрюваним. Хай йому грець, я, безсумнівно, був убивцею.

— Ви не можете серйозно вважати, що я…

Я не зміг закінчити речення. Ройс погортав сторінки свого блокнота й прочитав уголос записи:

— Учора ввечері ви пішли до купе Генрі… — він вів пальцем по сторінці, поки не знайшов потрібне слово, — злий. Ви сердилися на нього через той відгук. Одна зірка, «огид…но».

— Я знаю свій відгук, друже.

Палець Ройса рухався по сторінці. Він