Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Ви передумали з ним сперечатися, тому що там був свідок. Тобто я. Ви вирішили скористатися отрутою. Підсипали її в його флягу.

— Я думав, ви питали, куди її підсипав би вбивця. Я запитував, чи ви вважаєте, що це була отрута, а не стверджував, що це була отрута. — Я розвів руками. Ройс здригнувся. — Опустимо вже той факт, що у вашій теорії купа прогалин: я не ношу із собою бісів героїн, а якби й носив, то не привальсував би сюди зізнаватися в усьому першому-ліпшому, хто мене про це спитає. Я не маю жодного мотиву! Поганий відгук — не мотив. Байдуже, який я був злий, — таке не варте вбивства.

— Ні, вона — не варта, — відповів Ройс і перегорнув дві сторінки назад. Я не бачив написаного, але це явно була нотатка, яку він зробив до нашої розмови. — Але от сто тисяч доларів цілком могли б.

— Що?

— Ви маєте написати книжку, — продовжив Ройс. — Якщо ви цього не зробите, доведеться повернути гроші, а ви страждаєте на брак натхнення, бо навколо вас уже давно ніхто ласти не склеював.

Я відсахнувся. Про сто тисяч доларів було до дідька точно.

— Хто вам…

Він урвав мене:

— Ви сказали своїй літературній агентці, — він погортав свої записи ще далі, аж до внутрішньої обкладинки, — що «люди начебто мають померти», щоб ви змогли написати книгу. Я стояв у черзі на поїзд одразу за вами. І я завжди знав, що у вашій першій книзі є щось неприємне. Щось, що не дуже добре в’яжеться. Тож я знав, що ви щось плануєте. Весь цей час спостерігав за вами, робив нотатки, щоб зрозуміти ваші наміри раніше за вас самого.

Мій рот розтулявся й затулявся, як у риби. Ройс не робив загальних нотаток: він стежив лише за мною. Найгірший у світі детектив-аматор вигадав цілу таємницю вбивства з одного почутого від мене речення, коли я сідав у поїзд.

Але Ройс іще не закінчив.

— А тепер ви стоїте тут і розповідаєте мені, що саме скоїли, бо збираєтеся вбити й видати мене за лиходія, а потім написати про це ще одну книжку. — Він підвівся, зняв із ручки ковпачок і простягнув її, як меч. — Не сьогодні! Не цього письменника.

Я зробив, на мою думку, заспокійливий крок до нього, але він ткнув пером у повітря переді мною.

— Відійди від мене. Я пройшов курс із самозахисту в межах досліджень для «Докторки Джейн Блек. Книга шоста».

— Це найбезглуздіше з усього, що я коли-небудь чув.

— Там мене навчили деяких цінних прийомів.

— Не секція із самооборони, а те, що ви думаєте, начебто я вбивця. — Я хутко наблизився й доволі легко вирвав ручку з його рук.

Я й сам не майстер рефлексів, але Ройсу взагалі потрібен археолог, щоби їх знайти. Він схопився за повітря там, де раніше була ручка, потім ледь скрикнув і плюхнувся назад на ліжко, затуливши голову схрещеними руками.

— Я нікого не вбивав, — сказав я. — І з вас починати не збираюся.

Він трохи опустив руки і глянув на мене поверх передплічь.

— Ви просто хотіли… дізнатися мою думку? — Мабуть, Ройса, якому так кортить висловлювати свої думки, коли про них не питають, про таке запитували вкрай рідко, тож він досі здавався збентеженим.

— Я підозрював, що у флязі може щось бути. Ви єдиний, хто має досвід у судових експертизах, тож я подумав: якщо ми об’єднаємо розумові зусилля, то зможемо в цьому розібратися. І вуаля — героїн. І хоча розмова відбулася не так, як я очікував, ми все одно досягли результату.

Ройс уже достатньо оговтався й вирішив показати роздратування:

— Можете повернути мою ручку? Вона особлива.

Я підняв її і помітив збоку напис «Видавництво „Джеміні“». Видавець Мактавіша й Ройса, а також компанія Ваєтта Ллойда.

— Гарна ручка. — Я натиснув великим пальцем на кінчик. Спостерігав, як на шкірі з’являється ямочка. — Перо гостре. Подарунок?

— За мою першу книгу. Заохочувальний приз для своїх. — Він простягнув руку, благаючи повернути її.

«У цьому є сенс», — подумав я. Видавці люблять дарувати вітальні подарунки. Я отримав кухоль і пляшку шампанського, які за іронією долі чіткіше відображали хобі письменника, ніж ручка.

— Знаєте, я не виключаю вас як підозрюваного, — буркнув Ройс. — Або… або… можливо, хтось намагається допомогти вам писати. Дає натхнення здалеку.

Я вже відчинив двері, щоб піти.

— Куди ви?

— Перевірити, чи дозволять мені подивитися на тіло. — Я кинув у нього ручку. — Ходімо?

Розділ 14

— Це неможливо, в жодному разі ні. — Руки Аарона так міцно та швидко зімкнулися на грудях, що могли б бути ведмежим капканом. — Я не дозволю вам копирсатися в трупі.

Він перегородив прохід від бару до ресторану. Тепер у порожньому вагоні було чутно, лише як Синтія витирала блювоту Мактавіша й споліскувала ганчірку у відрі з мильною водою поруч. Тіло прибрали, мокра пляма — єдиний доказ того, що годину тому там хтось помер. Без гостей та їхнього галасу можна було почути, як від розгойдування поїзда дзенькають келихи за барною стійкою.

— Ми можемо допомогти, — вмовляв я. — У нас є досвід.

Аарон оглянув нас із голови до п’ят, наче добирав у команду з мініфутболу.

— Цьому бідолазі вже нічого не допоможе. Ми за годину їзди від Аліса. Тож я б попросив вас іще трохи посидіти у своїх кімнатах, і ми все з’ясуємо.

— Ми не пропонуємо допомогу Генрі, — сказав Ройс. — Ми пропонуємо допомогу вам.

— Я це ціную, містере Ройсе, але ми тримаємо все під контролем. Хай які невдалі обставини, ми добре навчені діяти в таких випадках. — Аарон простягнув руку в напрямку за нами, вказуючи на наші купе. Позаду нього Синтія ще шкрябала підлогу в жовтих рукавичках до ліктів. У вагоні пахло хлоркою. — А тепер, будьте ласкаві, поверніться до своїх купе.

— То у вас часто в цьому поїзді трапляються вбивства? — запитав я.

— Перепрошую?

— Ми вважаємо, що Генрі Мактавіша вбили. — Я скривився від потреби враховувати Ройса в тому «ми», але що поробиш. — І хоча ви навчені діяти у випадках, коли хтось із ваших дивакуватих літніх пасажирів відлітає в засвіти уві сні, коли справа доходить до вбивства, повірте мені, вам знадобиться наша допомога.

Аарон цокнув язиком. Я бачив, як він подумки відтворює смерть Мактавіша. Він видихнув через ніс, ухвалюючи рішення.

— Я розумію ваше занепокоєння, але, здається, містер Мактавіш жив на повну. Його наздогнала розплата за це. Ось і все, що ми тут маємо.