Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Кабінет Адріана тонув у тиші. Лише слабке гудіння кондиціонера і ритмічний стукіт годинника на стіні нагадували про плин часу. Він переглядав документи, коли двері раптом відчинилися без стуку.

— Ти не змінився, — з посмішкою сказала Ірен, впевнено ступаючи всередину.

Адріан не підвів очей одразу. Холодно, мов крижаний щит, кинув:
— Щось термінове?

Ірен не знітилася. Вона повільно підійшла, сіла навпроти. Її погляд — змішання зваби й гри.
— Я прийшла не для сварки. Навпаки. Прийшла з новиною, яка... змінить усе.

Адріан подивився на неї уважно.
— Я не в настрої для загадок. Кажи, чого прийшла.

Ірен витримала паузу, вдихнула глибоко, наче готувалась до вистави:
— Я вагітна, Адріане. Від тебе.

У приміщенні стало глухо. Мов сам повітря розчинився.
Адріан завмер.
— Що ти сказала?..

— Пам’ятаєш ту ніч? — Ірен схилила голову набік, її голос був м’який, майже лагідний. — Я спочатку не вірила, але… тест, аналізи. Все підтвердилося.

— Ми були п’яні. — Його голос був низьким, приглушеним, напруженим. — Я... навіть не пам’ятаю, що там було. Але я не хочу з тобою дитини. Ми нічого не планували!

— Але факт є фактом, — сказала Ірен. В її очах зблиснуло тріумфальне полум’я. — Ти — батько, Адріане.

Він підвівся, відійшов до вікна, не дивився на неї.
— Мені потрібно час. Щоб… усе обміркувати.

— Звісно, любий. — Її голос знову став солодкавим. — Я не поспішаю. Я просто... подумала, що маєш право знати.

Ірен вийшла, залишивши по собі шлейф парфуму і тріщину в стінах спокою.
Адріан залишився сам, охоплений вихором думок. Це брехня? Провокація? Але... а якщо ні?..

Його перша думка — Ніка. Її очі, її усмішка, її ніжний голос по телефону…
Що він їй скаже?

Я сидів у своєму офісі, втупившись у порожню чашку кави, наче в ній можна було знайти відповіді. Але всі відповіді були отруйні.
Ірен. Її голос ще лунав у вухах. Вагітна. Від мене.

Я не любив її. І, напевно, ніколи не любив. Те, що між нами було — звичка, красива оболонка, фальшива ілюзія, якою я колись себе тішив. Та ніч… Я проклинаю той вечір. Проклинаю свою слабкість. Я просто хотів відрізати минуле раз і назавжди — а воно вчепилося в мене ще міцніше.

Я закрив очі. Переді мною постала Ніка. Її очі — чисті, мов ранок. Її дотик — справжній. Її сміх — не фальшивий.
Я кохаю її. Глибоко. Без захисту. Вперше в житті. І найбільше боявся зараз — втратити її.

Я не мав права втягувати Ніку у свою брудну історію з Ірен. Вона заслуговує на світле. На чисте. На кохання без тіні минулого.
Але в той самий час…
Якщо Ірен каже правду, я маю бути батьком.

Я виріс без батька. Я знаю, як це — коли поруч лише порожнеча. Я не міг дозволити, щоб моя дитина відчувала те саме.
Але я також не збирався створювати сім’ю з Ірен. Це було би брехнею. Тюремним вироком для нас обох.

Я прийняв рішення.
Якщо дитина справді моя — я подбаю про неї. Візьму на себе відповідальність. Але одружуватися з Ірен — ніколи.

Ірен — не моя жінка.
Моя — це Ніка.
І тепер я мав знайти спосіб зберегти те, що народилося між нами… перш ніж усе зруйнується.