Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— До речі, — сказав Рейдлер, зненацька згадавши щось. — Як там той хлопець, якого я відправив з усіма в табір, Мак-Гайр? Працює він?

— Не знаю, — відповідав Іларіо. — Ковбої рідко заскакували останнім часом на ранчо. Дуже багато роботи з молодняком. Ні, нічого не чував про нього. Гадаю, його вже давно й серед живих немає.

— Що ти верзеш? — сказав Рейдлер. — Як це — немає серед живих?

— Дуже, дуже кепський був цей Мак-Гайр, — сказав Іларіо, знизуючи плечима. — Я знав, що він не протягне й місяця, коли він від'їжджав звідси.

— Нісенітниці! — пробурчав Рейдлер. — Я бачу, він і тебе обкрутив. Лікар оглянув його й сказав, що він здоровий, як мескитове кореневище.

— Це він так сказав? — запитав Іларіо, хитро посміхаючись. — Цей лікар навіть не бачив його.

— Кажи до пуття! — наказав Рейдлер. — Якого дідька ти мені мізки туманиш?

— Мак-Гайр, — спокійно сказав Іларіо, — пив воду на галерейці, коли цей лікар забіг у кімнату. Він відразу схопив мене й почав вистукувати по мені пальцями — ось тут стукав і тут. — Іларіо показав на груди. — Я так і не зрозумів навіщо. Потім він почав притулятися вухом і все щось вислуховував. Ось тут слухав і тут. А навіщо? Потім дістав якусь скляну паличку й упхав мені до рота. Потім схопив мене за руку й почав мацати її — ось так. А ще наказав мені рахувати тихесенько двадцять, treinta, cuarenta[130]. Хто його знає, — закінчив Іларіо, з подивом розводячи руками, — навіщо він усе це робив? Може, хотів пожартувати?

— Чи є вдома коні? — тільки й запитав Рейдлер.

— Пайсано пасеться за маленьким корралем, senor.

— Сідлай його, негайно!

І за декілька хвилин Рейдлер вскочив у сідло й зник із очей. Пайсано, недарма названий на честь цього непримітного на вигляд, але швидкого на ногу птаха, чимдуж мчав, переминаючи стьожки доріг, мов макарони. За дві з чимось години Рейдлер із невисокого пагорба побачив табір, що розкинувся побіля Гваделупи. Із завмиранням серця, боячись почути найгірше, він під'їхав до табору, спішився й кинув віжки. Через душевну простоту він уже вважав себе цієї миті убивцею Мак-Гайра.

У таборі не було жодної душі, окрім кухаря, який, чекаючи ковбоїв на вечерю, розкладав на миски добрячі шматки смаженої телятини й розставляв на столі залізні кухлі для кави. Рейдлерові не вистачило мужності відразу запитати про те, що його мучило.

— Усе гаразд у таборі, Піте? — невпевнено спитав він.

— Та по-всякому — стримано відповідав Піт. — Двічі сиділи без провізії. Ураган накоїв лиха — облазили всі хащі на сорок миль довкола, поки зібрали худобу. Мені потрібен новий кавник. Москіти[131] цього року зовсім подуріли.

— А хлопці як… усі живі-здорові?

Піт не відзначався оптимізмом. До того ж питати про здоров'я ковбоїв було, вочевидь, не лише зайвиною, а й межувало зі слинтявістю. Дивно було чути такі питання з уст господаря.

— Тих, що лишилися, не треба двічі гукати до столу, — вимовив він нарешті.

— Тих, що лишилися? — хрипло повторив Рейдлер. Він мимоволі озирнувся, шукаючи очима могилу Мак-Гайра. Йому вже ввижався кам'яний білий надгробок, схожий на той, який він бачив на цвинтарі в Алабамі. Але він одразу ж опанував себе, подумавши, що все це дурниці.

— Авжеж, — сказав Піт. — Тих, що лишилися. У ковбойському таборі бувають зміни — минуло ж уже два місяці. Декого вже немає.

Рейдлер зібрався на силі.

— А цей хлопець, якого я направив сюди, — Мак-Гайр… Він не…

— Послухайте, — зупинив його Піт, піднімаючись на весь зріст із товстим шматом кукурудзяного хліба в кожній руці. — Як це вам вистачило совісті прислати такого хворого хлопця до ковбойського табору? Цьому вашому лікареві, який не зміг розпізнати, що той уже однією ногою в могилі, слід було б всипати добре гарненькою попругою з мідними пряжками. Але ж до біса й бойовий хлопець! Знаєте, що він утнув — скандал та й годі! Першого ж вечора хлопці вирішили висвятити його на «ковбойського лицаря». Росс Харгіс шмагонув його раз шкіряними гетрами, і як ви гадаєте, що зробило Це нещасне дитя? Підскочило, бісеня, й нам'яло боки Россу Харгісу. Еге ж бо, натовк Росса Харгіса. Засипав йому кропиви за пазуху як слід. Добрячу порцію. Росс підвівся й одразу ж поплентався шукати місцину, де б його знову прилягти. А цей Мак-Гайр відійшов убік, упав обличчям у траву й почав харкати кров'ю. Кровохаркання — так це й називається, передайте вашому ветеринарові. Вісімнадцять годин поспіль пролежав він так, і ніхто не міг його зрушити з місця. А потім Росс Харгіс, якому подобаються ті, кому вдалося йому відплатити, хутенько взявся, прокляв усіх лікарів від Гренландії до Китайландії[132]. Удвох із Джонсоном Зелена Гілляка вони перенесли Мак-Гайра до намету й давай один з поперед одного запихати хлопця сирим м'ясом та відпоювати віскі.

Але хлопець, очевидно, не бажав одужувати. Уночі він утік із намету й знову зарився в траву — а тут ще й дощ накрапав. «Геть звідси! — говорить він їм. — Дайте мені спокійно померти. Він сказав, що я брехун і симулянт. То й відчепіться від мене!»

— Два тижні він провалявся отак, — продовжував кухар, — ані слова не промовив ні до кого, а потім…

Тупіт, здавалося, як з неба грім, струсонув повітря, і два десятки молодих кентаврів[133], вилетівши із заростей, увірвалися до табору.

— Пресвяті дракони і гримучі змії! — вигукнув кухар і заметався на всі боки. — Хлопці відірвуть мені голову, якщо я їм не подам вечерю за три хвилини.

Але очі Рейдлера були прикуті до дрібного засмаглого хлопчака, який, весело виблискуючи зубами, зіскочив із коня біля яскравого вогнища. Він не був схожий на Мак-Гайра, проте…

Мить по тому Рейдлер тиснув тому руку, схопивши другою за плече.

— Синку, синку, ну як ти? — через силу говорив він.

— Поближче до землі, ви казали? — закричав Мак-Гайр, стиснувши руку Рейдлера залізними лещатами своїх. — Я так і вчинив — і, як бачите, здоровий і сили додалося. І зрозумів, зізнаюся, якого опудала я із себе вдавав. Дякую, старий, що прогнали мене сюди! А добре-таки сталося зі старим пугачем? Я