Читати книгу - "Астальдо"

— Вождь! — кричали Ельдар в багряному, — Вождь! Вождь!

Феанаро раптом опинився зовсім поруч. Вони були вже біля брами садиби Фінве, біля виходу на площу. Спокревені розступилися, утворюючи коло. Та що ж це…

— Сину, відійди, — тихо мовив Нолофінве, а коли Фіндекано вперто мотнув головою, повторив лагідно, — будь ласка, синку…

Феанаро вже обігнав брата і повернувся до нього лицем. Оголений меч так і зостався в його руці. Вістря торкнулося грудей Нолофінве. Фіндекано шарпнувся вперед, його схопили за руки…

— Знаєш, напівкровний брате, — сказав Феанаро з якимось страхітливо знайомим усміхом, — оце гостре лезо напевне є гострішим від твого зміїного язика. Зроби ще хоч одну спробу захопити місце в Тіріоні, належне мені по праву, та батькову любов — і мій клинок звільнить Нолдор від особи, котра прагне володарювати над рабами!

Нолофінве з хвилину роздивлявся клинок біля своїх грудей, тоді гидливим порухом руки відвів сяюче лезо і обминув брата, як неживу річ. Фіндекано мимоволі усміхнувся. Цієї миті він обожнював татка, він ладен був пробачити йому і знищене малювання, і навіть власну загибель… О, не тільки Перший Дім є втіленням гордості Ельдар — сьогодні крига виявилася сильнішою від вогню.

Його і досі тримали чиїсь руки, стрічки повилітали з кіс, і волосся заважало дивитись. Фіндекано трусонув головою і мовив неголосно:

— Відпустіть мене, Нолдор. Досить цього божевілля.

— Справді, досить, — почувся знайомий голос, — Облиш його, Охтароне, я наказую…

Накази воїни Першого Дому нині виконували без суперечок. Охтарон, Фіндекано згадав, що саме з ним бився на двобої котрийсь з братів Фінарато, відпустив свого полоненого, і те саме зробив ще один молодий Нолдо, як же його… а… Наренділь.

Нолофінвіон мовчки зібрав волосся у хвіст, зав’язав його єдиною стрічкою, яку йому вдалося віднайти поміж чорних пасем, і пішов за батьком, навіть не глянувши на свого визволителя.

На площі, біля князя Нолофінве вже стояли його молодший брат, та Фінарато. Останній якраз повернувся та рушив назад до княжого двору.

- Ішов, — мовив, побачивши родича, — тебе відбивати… Та Руссандол встиг раніше. Він гукнув на тих двох не дуже розумних Ельдар — наче у сурму просурмив. Хвала Богам, обійшлося… У мене дух перехопило, коли я побачив, як князь Феанаро намірився на твого татка мечем…

— О, він би не наважився, — вимовив Фіндекано, який зовсім не був цього певен, — зрештою, як і всі вони… Хоча видовище було дійсно огидним…

Лише вдома юнак дав собі волю. Він плакав так, ніби хтось близький відійшов у володіння Судді Намо, і ніколи звідти не повернеться. Молодому Ельда було шкода батька, себе, Майтімо і навіть вуя Феанаро. Останнього, власне, найбільше — Фіндекано нарешті зрозумів, кого нагадував йому вбраний в чорне родич… І хто усміхався його вустами…

«Лялька, — прийшло до голови порівняння, — іграшка… Фінарато правий — володарем Тіріону є Мелькор, вправно граючи на любові та зненависті нерозумних Ельдар…»

Коли світло Лауреліни пригасло, юнак заснув одягненим на своєму ложі, і вже крізь сон відчув поцілунок на своєму чолі, і почув тихий батьків голос, що вже не дзвенів кригою:

— Вибач мені, yondo[113]… Оте малювання… Я дійсно зробив зле…

Фіндекано, що вже плив кудись на кораблі-лебеді сновидінь, ледь ворухнувся і поклав долоню на батькову руку.

— Забудьмо, — прошепотів, — любий…

— Мій Астальдо, — мовив ніжно голос Нолофінве, але Фіндекано вже спав.

***

Заворушення в Тіріоні закінчилося так само раптово, як і почалося.

Скарзі князя Нолофінве було дано хід. Фіндекано сумнівався, щоб Великий Князь сам вирішив звернутися до Валар, швидше за все, свою волю виявили вельможі з Пробуджених, і Фінве мусив поступитися. Обох братів Фінвіонів попрохали з’явитися до Валмару, туди, де різьбленими камінними сидіннями було означене коло, прозване «Колом Судьби».

Фіндекано не був на цьому суді — а як інакше можна назвати збори у присутньости Валар, на яких головував грізний Намо… Був там князь Арафінве, був Фінарато — як свідки сутички у дворі садиби, були Пробуджені з ради Великого Князя… І Майтімо теж, напевне, був — стояв, схиливши рудоволосу голову і слухав вирок, винесений його батькові: дванадцять років вигнання — не з Аману, з Тіріону.

Князь Нолофінве повернувся з Валмару засмучений до краю. Намо виголосив, що справу буде забуто, якщо скривджені Феанаро особи вибачать йому…

— Я сказав, що я його пробачив, — оповідав Нолофінве стиха не менш засмученій Анайре, яка дуже близько брала до серця колотнечу між родами, — однак… Брат вважає винним не себе — мене. Я не хотів подібного — Намо розтяв душу мого брата мов мечем. Для Феанаро це було — страшно й принизливо, зрозуміти, що він став іграшкою в руках Мелькора.

— Можливо, це й на краще, — вимовила Анайре, — якщо він зрозумів…

— Хоч і зрозумів, та не покаявся, — сказав Нолофінве, — але ж не тільки Феанаро слухав солодкі обіцянки Чорного Вали… Я теж… Теж приймав Мелькора в своїй садибі і вірив всьому, що він говорив про Куруфінве… Я міг би зупинити брата, якби сам не потрапив в ті самі тенета…

— Якщо його не зміг зупинити сам Фінве, — сказала княгиня, — то ти… Тим більше не зміг би. Я не люблю твого старшого брата, мій мужу, бо він-то не вважає тебе братом. Говориш, Вала Мелькор оповідав про нього лжу? Але ж весь Тіріон чув, як Феанаро називав тебе то напівбратом, то напівНолдо…

— Хіба ображаються на правду? — гіркувато посміхнувся князь Аttea Nosse.

— Все залежить від того, як її вимовити, цю правду, — мовила Анайре, — Куруфінве ненавидить синів Індіс, і я не радила б своєму вельможному мужу забувати про це.

Фіндекано слухав їхню тиху розмову зі скам’янілим лицем. Він думав про вигнаного з Тіріону Феанаро… Ні, князь не покинув місто сам — всі семеро синів поїхали за батьком, а також більшість спокревених Першого Дому, отих молодиків в багряних накидках, котрі так добре виконували накази… Окрім того, на північ Валінору за родичами і коханими відбули майже всі жони і діви Minya Nosse.

Така одностайність говорила про те, що Перший Дім — проти рішення Валар і вироку Судді. Більш того — вслід за сином збирався виїхати і Великий Князь Фінве.

Це рішення Великого Князя