Читати книгу - "Астальдо"

Супротивники ж відповідали так: «Нічим добрим не закінчиться правління сина Індіс, котрий прихитрився одним ударом позбутися і батька, і брата… Нехай-но повернеться Феанаро, і все стане на свої місця.»

Князь Нолофінве витратив чимало часу, умовляючи батька не їхати. Але спокійний духом Пробуджений, чию холоднокровну вдачу успадкував його другий син, не збирався звертати з раз обраного шляху. Він урочисто призначив Нолофінве своїм намісником і, з невеличким обозом, вирушив на північ.

Княгиня Нерданель залишилася в Тіріоні. Як і Велика Княгиня Індіс… Щодо останньої, то ніхто й не сумнівався, що вона не побажає мати нічого спільного з вигнанцем, який відкрито зневажив її улюбленця Нолофінве. Чому зосталася Нерданель — не знав ніхто. Дочка Магтана перебувала в садибі сама — її невістка поїхала за Атарінке, прихопивши з собою малого Тельперінкваро. Біля княгині зосталося лише кілька дів з Магтанового роду, та, власне, Нерданель і не бажала ні співчуття, ні спілкування, хоча і Анайре, і Еарвен час від часу навідували спорожнілу садибу Феанаро.

Фіндекано давно вже не бував в тій садибі, часи, коли син Нолофінве був бажаним гостем цього дому, давно відійшли у минуле. Однак, певного дня він опинився біля її кованої брами, запевняючи себе, що просто вийшов прогулятися. Скажімо — до озера Ілін.

Браму з восьмипроменевою зорею було розчинено навстіж. Фіндекано уявив собі, як нею промчало восьмеро вершників — найдорожче, що було у рудоволосої княгині, слідом прогуркотів обоз… Чому зосталася мама Майтімо, яку побратим звав своєю мудрою ненькою? Чому не поїхала за синами та коханим, адже навіть Лехте помчала вслід Атарінке, котрий кривдив її?

Він і незчувся, як вже заходив у браму покинутої садиби… Де поділися квітники пані Нерданель? Плац для навчання війська знаходився просто перед будинком… «Вождь» — згадав Фіндекано. Він не пішов зі своїм батьком до Валмару, бо не хотів свідчити проти батька Майтімо. А тепер прийшов до його матері.

— Вельможна Нерданель…

Княгиня стояла на знайомій галереї. Тільки квітів у вазонах там уже давно не було.

— Заходь, синку…

Фіндекано відітхнув. Він боявся, що жона Феанаро вижене геть старшого княжича Другого Дому.

— Заходь, дівчата зготують нам напій із трав…

Quenilas звався напій, напій бесіди… Фіндекано обережно присів за маленький столик. Колись він сидів тут, слухаючи дует арфи та віоли, а пані Нерданель пригощала його виноградом… Нині вона сиділа проти нього, і з сумним усміхом розливала quenilas, принесений такою ж сумовитою дівою-Нолде.

— Я прийшов, — почав Фіндекано, — віддати вам шану, і…

— Він залишив тобі дещо, Астальдо, — мовила княгиня лагідно, — я передам…

— Чому ви не поїхали з ними? — вихопилося у Фіндекано, перш, ніж він зрозумів, що запитанням своїм перейшов межі пристойності.

— Бо не хотіла знову опинитися у військовому таборі, - прямо й різко відповіла донька Магтана, — бо мені набридли мечі, списи та луки. Там, за морем, це було б до речі, але не в Амані. І до того ж…

Вона позирнула на Фіндекано зовсім як Майтімо — трохи схиливши голову набік.

— Там за морем, — сказала вона, — ми мусили відбиватися від ріжної нечисті… Я народилася під свист стріл і блиск списів. Моєю першою іграшкою став бойовий ніж — його мені дали, щоб я звикала до зброї. Еleni rilma! Зорі сяяли на наших клинках! Ні Феанаро, ні Семеро не знають, що це таке — ховати рідних, розтерзаних ngauri на шмаття… Не знають, як це — прийти до сусіднього городища і побачити попіл та обгризені тіла. Urqui жерли наших мертвих, Астальдо, і не тільки мертвих. Рівно, як і вовкулаки… Я була в лісі під зорями, я шукала цілющих трав… Я подумала спершу, що він — Квендо, Квендо в чорному, але коли його постать почала змінюватись — зрозуміла і кинулася геть. Він наздогнав би мене — погибель з багряними очима, але я вибігла просто на наших вартових, і вони почали стріляти… Вони прошили страховисько стрілами наскрізь, а воно все неслося вперед, та йому на дорозі став князь Фінве, тоді ще просто воїн Фінве. Він прийняв потвору на спис… Еleni rilma!. Того дня, я, мала Ельде, відчула, що спроможна полюбити лише схожого на нього…

Фіндекано заворожено слухав. У Нерданель змінився навіть голос, настільки вона заглибилася у спогади.

— О, Пробуджені не люблять згадувати про це, — продовжила вона стиха, — і ніколи не оповідають про жахи з пітьми. Зрештою — і там було щастя. Там буяло життя, авжеж, і діви проводжали коханих на вартування не знаючи, чи дочекаються вони їх назад. І тим більшим було щастя, коли всі поверталися живими. Еleni rilma — я пам’ятаю годину, коли urqui лізли на нашу загорожу з паколів, а я носила лучникам стріли з батькової кузні, оберемки стріл…

Юнак давно відставив чашечку з вихололим напоєм. Княгиня раптом посміхнулася йому:

— О, спогади… Це було давно, Астальдо. Але з тих часів я запам’ятала одне — витвори Чорного Вали та його поплічників могли вигравати оті сутички лише числом та раптовістю. З того часу, коли життя навчило нас воювати і до того, як ми почули ріг Великого Ороме, тварі Мелькорa не могли здолати загонів озброєних Квенді. Urqui та ngauri ненавидять не тільки нас, але й одне одного. Наші воїни були свідками, як вони люто чубились поміж собою, а вже про те, щоб битися пліч опліч, або рятувати своїх поранених не було і мови. Тому нині Синдар і справляються з ними, тим більше, що тварей таки поменшало опісля Війни Стихій.

Нерданель глянула в бік тренувального майданчика, де з землі стирчав забутий кимось спис і знизила голос, хоча поруч нікого й не було.

— Мені здається, — вимовила вона, — що Мелькор давно хотів мати інше військо. Військо, яке воює пліч опліч, яке виносить з битви поранених і ховає мертвих. Військо, здатне діяти злагоджено… як одна особа. Військо, вірне… вождю. А вождя можна націлити, мов ловчого птаха… Спершу на брата, котрий є несправжнім Нолдо, потім — на Синдар, які є несправжніми Ельдар…

— Ви думаєте — для цього? — сказав Фіндекано розгублено, — думаєте, що Мелькор через мимовільне посередництво князя Феанаро муштрує військо для себе?

— Авжеж,