Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Це кара божа, я тобі кажу, — запевняв мене Луїс. — Це йому кара за все зло, що він чинить. І буде йому ще гірше, а як не буде, то…

— То що? — спитав я.

— То бог, видно, заснув там і занедбав своє діло, тільки, чуєш, я не казав цього.

Я помилився, кажучи, що живу з кожним у злагоді. Томас Магрідж не тільки ненавидить мене, як і раніше: він навіть знайшов новий привід для своєї ненависті. Довго я не міг збагнути, в чому річ, аж нарешті здогадався; ненавидить він мене за те, що я вродився щасливішим, — що я «з роду джентельмен», як він казав.

— Щось довго нема мертвяків, — жартуючи, мовив я Луїсові, коли Смок і Гендерсон уперше пройшли по палубі, дружньо між собою розмовляючи.

Луїс глянув на мене своїми сірими проникливими очима й зловісно покивав головою.

— Шквал налетить, згадаєш моє слово, і тоді беріть усі рифи й тримайтеся міцніше. Я давно чую, шквал неминучий, я його вже бачу, ось як бачу такелаж над головою в темну ніч. Буря вже близько.

— Хто ж буде першою жертвою? — запитав я.

— Тільки не старий гладкий Луїс, будь певен, — засміявся він. — Я знаю, рівно за рік я дивитимусь у вічі своїй старенькій матусі, в ті очі, що трохи не посліпли, виглядаючи з моря п'ятьох синів.

— Що він тобі казав? — спитав мене трохи згодом Томас Магрідж.

— Казав, що поїде коли-небудь додому, побачитися з матір'ю, — обережно відповів я.

— А в мене ніколи не було матері, — мовив кок, дивлячись на мене погаслими, безнадійними очима.

РОЗДІЛ XIV

Мені спало на думку, що я ніколи не вмів цінувати жіночого товариства. Хоча й не дуже вразливий на жіночі принади, я все своє життя пробув в оточенні жінок. Моя мати й сестри завжди були коло мене, і я завжди намагався уникнути їх, бо вони надокучали мені своїми турботами про моє здоров'я та періодичними наскоками на мою робочу кімнату, де після їхніх відвідин «культурне безладдя», що ним я так пишався, оберталось на безладдя ще гірше, дарма що кімната набувала чепурнішого вигляду. Після них я ніколи нічого не міг знайти. Але як приємно було б відчути їхню присутність тепер, почути шарудіння їхніх спідниць, що так дратувало тоді! Якщо мені коли-небудь пощастить потрапити знову додому, я певен — ніщо й ніхто не зможе мене роздратувати. Хай пань-каються зі мною, лікують мене з ранку до вечора, хай витирають порох, хай щохвилини замітають і прибирають у моїй кімнаті, а я собі сидітиму, відкинувшись у кріслі, та поглядатиму на все і дякуватиму долі за те, що маю матір і сестер.

Ці думки навіяли мені одне запитання: а де матері оцих двох з лишком десятків чоловіків, що плавають на «Привиді»? Мене вражало, як щось неприродне й нездорове, те, що ці чоловіки зовсім відірвані від жінок і мандрують по світі самотні. А це неминуче призводить до здичавіння, до брутальності. Цим людям навколо мене треба б мати дружин, сестер і дочок; тоді їхні душі були б лагідніші, ніжніші, здатні до співчуття. Але жоден з них не був одружений. Цілі роки ніхто з них не стикався з порядною жінкою, не зазнавав впливу такої жінки, того нездоланного чару, що влагіднює серця. Життя цих людей однобоке. Мужність їхня, якась звіряча своєю природою, розвинулася надмірно, а інші їхні властивості — духовні, наприклад, — залишились недорозвинені, атрофувалися.

Це гурт вічних парубків, що, живучи в постійному, сказати б, терті між собою, дужче й дужче шкарубнуть душею. Іноді мені віри не йнялося, що їх породили на світ матері. Здавалося, що це якась напівзвіряча, напівлюдська порода, якась особлива безстатева раса. Вони ніби повилуплювалися на сонці з яєць, мов ті черепахи, або взагалі виплодились якимсь іншим гидким способом; усе своє життя вони бабраються в звірстві та моральному бруді й помирають так само погано, як і жили.

Ці думки збудили в мені цікавість, і вчора ввечері я розбалакався з Йогансеном — уперше від самого початку подорожі, бо доти він тільки давав мені накази. Він покинув Швецію, коли йому було вісімнадцять років, а тепер йому вже тридцять вісім, і за весь цей час він ні разу не був дома. Два роки тому в якомусь матроському заїзді в Чілі він спіткав земляка й від нього довідався, що мати його ще жива.

— Зістарілась уже, либонь, — сказав він, замислено дивлячись на компас, і раптом гостро глянув на Гаррісона, що трохи зійшов з курсу.

— Коли ви востаннє писали їй? Він почав вираховувати вголос.

— Вісімдесят першого… ні, вісімдесят другого. Чи, може, вісімдесят третього? Авжеж, вісімдесят третього року. Десять років уже… З одного маленького порту на Мадагаскарі. Я був на торговельному судні… Бач яке діло, — провадив він, ніби звертаючись до своєї забутої матері, що жила на тім боці земної кулі, — я ж кожен рік збирався додому. То навіщо було писати? Однаково за рік сам приїду, Але щороку щось траплялося, і я не міг приїхати. Але тепер я помічник, і як одержу платню в Фріско, десь доларів із п'ятсот, то наймусь на якусь шхуну, що йтиме поза мис Горн до Ліверпуля, ще трохи зароблю, а звідси вже поїду додому за свої гроші. Тоді вже моїй матері не доведеться працювати.

— А хіба вона ще працює? Скільки ж їй років?

— Та вже під сімдесят, — відповів він і похвалився: — У нашому краю люди працюють від народження до самої смерті. Тим-то ми й живемо так довго. Я житиму до ста років.

Ніколи мені не забути цієї розмови. То були останні слова, що я чув від нього, і, може, взагалі його останні слова. Я спустився в кубрик спати, але там було занадто душно. Ніч стояла тиха. Ми вже вийшли зі смуги пасатів, і «Привид» мав заледве один вузол ходу. Я взяв укривало й подушку під пахву і вийшов на палубу.

Проходячи попри Гаррісона, я глянув на компас і помітив, що стерничий ухилився від курсу на цілих три румби. Я подумав, що він заснув, і, побоюючись, щоб йому за те не нагоріло, озвавсь до нього. Але він не спав. Його широко розплющені очі пильно дивилися в нічну темряву. Видимо, чимсь дуже схвильований, він не