Читати книгу - "Аукціон"

Він сів за кермо звіроподібного красеня, виїхав на порожню трасу, натиснув; увімкнув радіо, знайшов італійців, саме передавали серенади, нехай собі, аби не останні вісті, немає сили слухати, лякають один одного, як діти. Тільки ті грали в «козаків-розбійників», а тепер доведеться грати в «ракети-сховища», переможців тут немає, кулька на шматки, розлетимось, як пилюка; шкода.

На щастя, поліції не було; махонув чотириста кілометрів за три години, після Лозанни, правда, швидкість довелося скинути — вузенька дорога вкручувалася в гори; підйом у Гійон; найпрестижніший готель, Ліфар є Ліфар, усе життя в готелях, ніколи не мав свого дому; та хіба даси йому вісімдесят два? Худорлявий, меткий, скептичний:

— Ну, годі, князю, ви все дуже добре знаєте; так, мабуть, продаватиму пушкінські листи, така доля… Як дісталися вони мені шалено, так і підуть…

— А як вони вам дісталися? Газети писали, що їх придбав Дягілєв.

Ліфар засміявся добре поставленим акторським сміхом і заговорив (чимось невловно схожий на Федора Федоровича, ті самі акценти, розкотисте «р», мхатівська школа), захоплюючись своєю ж розповіддю:

— Мене тоді Дягілєв узяв з собою, в Лондон… До великого князя… Його дочка породичалася з британським двором, жила в замку, а батька поселила на мансарді, раніше там слуги жили… Поселила там неспроста — пив старий, тож людей соромилась… От він нас до себе й покликав, палець до губів приклав, шепнувши: «На червоненьке не вистачає… Віддам реліквію, листи Пушкіна, а ви мені гроші нишком від дочки передайте, не дай боже, дізнається — відніме!» Жартівник був. Замолоду, коли танцювала Кшесинська, — дріб на сцену кидав, — ревнував до царя, що правда, то правда… На другий день ми вже мали пушкінські листи, поклали реліквію в банк, подалися в Монте-Карло — там була наша балетна трупа. А вранці від радості Дягілєв помер. Міністр освіти Франції запропонував мені викупити листи, уклав рабський контракт, щоб гроші заробити; я танцював, мов приречений. А там — війна. В день, коли Париж було оголошено відкритим містом, мене викликав американський посол Булліт і його іспанський колега, попросили негайно поїхати у Віль-де Парі, в префектуру; там засідало чоловік з дванадцять, усі в повній прострації, а по місту вже кінні німці їздять, молоко роздають дітям — у Парижі все було не так, як у Росії… Приймають мене: «Ми вас дуже поважаємо, тому й звертаємося до вас». — «До ваших послуг». — «Якщо сьогодні Оперу не очолить хтось із наших, німці конфіскують її. Дирекція втекла, в місті нікого немає. Ми хочемо, щоб ви її зайняли… Даємо вам карт-бланш на всі ваші дії. Гроші, фонди — все у ваших руках». Що ж, я прийняв цю місію, гранд онер[12]… Ніхто тоді не знав, на скільки днів чи тижнів узяли Париж; я мусив був відважитись. Іду в дев’ятий арондісман, де містилася Опера, мені вручають банківські рахунки й ключі, повертаюсь до себе, в директорський кабінет, і відразу стаю вахтером, танцівником, пожежником, машиністом сцени… Я керував Опера чотири роки… І якщо де Голль повернув французам Батьківщину, то я створив їм балет! Шварц, Аньє, Гебюссі — це все мої учениці, чиї ж іще?!

Наступного дня прийшли машиністи сцени, пожежники, оркестранти. «Можна аванс?» — «Звичайно. Скільки?» — «Та добре було б тисячі зо три». — «Десять хочеш?» — «Хочу!» — «Бери!» — «А що робити?» — «Нічого! Приходити на службу і вдавати, ніби працюєш!» А вже й на Ейфелевій башті свастика, і на Ке д’Орсе; усе, що погано лежало, німці зразу привласнювали… І раптом в Опера пролунав телефонний дзвінок… Це було так дивно — телефонний дзвінок в Опера, в моєму кабінеті. Дзвонив перший комендант Парижа фон Гроте з готелю «Рітц», де був штаб окупантів. Викликають туди… «Викликають» — це коли поліцейські приїжджають на відкритій машині, якщо в закритій — значить, заарештовують. Смішно, в «Рітці» раніше найбагатші люди Америки зупинялись… Входжу в апартамен, підводиться генерал з моноклем і говорить чистою російською: «Сергію Михайловичу, ми дуже раді вас тут бачити!» Який негідник, га?!

… Ростопчин знав, що цих старих не можна квапити, нехай скаже те, що має на серці; свідчення очевидців допоможуть потім відділити правду від брехні; до головного треба підходити поступово, вже під кінець, як розм’якне…

«Коли я стану таким? — подумав він. — Років через п’ять. Мені теж є що згадати про перші дні німецької окупації Парижа, тільки я був у підпіллі, а він — в Опера».

— Я сторопів, — тим часом вів далі Ліфар. — Така чудова мова, така ленінградська, тобто петербурзька… «Ви — росіянин?!» — «Я німець, але служив у лейб-гвардії його імператорської величності! Я знаю всі ваші балети, страшенно люблю французьку культуру, купив віллу під Парижем!» Вухам своїм не вірю! «Ми пришлемо до вас у театр з рейху молодого ляйтера, він візьме на себе тягар господарських турбот, щоб ви цілком віддалися мистецтву!»— «Виходить, усе-таки берете театр? Хто ж керуватиме, — ви чи я?» — «Ні, ні, ви! Не хочете ляйтера — не дамо. Звертайтеся до мене в усіх питаннях, до ваших послуг!» Я вклонився і до дверей, а він мене зупиняє: «Сергію Михайловичу, у вас буде секретна місія, і ви мусите її прийняти!» — «В чому ж вона полягає?» — «Ви сьогодні повинні залишитися ночувати в Опера». — «Чому?» — «Тому що сьогодні в Комп’єні підписують мир. А після цього Хітлер хотів би в Опера». І, — при слові «Хітлер», — викидає руку. «Відповідаєте за все ви, це справа життя і смерті». Я бігом до міністра едюкасьйон насьональ[13]; той вислухав; «все на вашій відповідальності, ви прийняли повноваження, тільки, благаю, нікому ні слова!» Але я вирішив дезертирувати — вперше в житті… Зайшов в Опера, дав пожежникові на червоненьке, «залишаю тебе на ніч», і з переляку подався в єврейський дім — знайшов пристанище, як?! Хочу про все це написати в своїх «Мемуар д’Ікар»[14]. З першим метро лечу в театр, а мій пожежник розповідає робітникам сцени, як уночі до залу вдерлися німці, багато німців, серед них був один з вусиками, дуже добре знав про Опера, розповідав іншим,