Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Ось і я! — каже Синя свита.

Схопив він той указ — та собі в кишеню.

Перестав тоді цар-чарівник у хованки гратись.

Ситий голодного не розуміє

Ішов якось навесні по полю чудотворець. Бачить: чоловік мотикою прикопує овес.

— Чому мотикою пораєтеся? Чи плуга у вас не має?

— Немає.

Тоді чудотворець каже:

— Зніміть свої постоли, закопайте їх у землю на примітне місце та запам’ятайте, де саме. Буде у вас все, бо я чудотворець.

Закопав чоловік постоли під якийсь примітний корч, прийшов додому, а в нього серед двору — будинок великий і повна садиба худоби.

Почав чоловік господарювати, живе собі добре, і таким пихатим став, ніби ніколи в бідності не жив. Кажуть: ситий голодного не розуміє. Так і він — ніколи бідному не допоможе.

Через три роки, вже восени, коли все з поля звезли, знову прийшов чудотворець у те село. «Ану, — думає, — зайду до того чоловіка, чи пустить переночувати». Зайшов, питає:

— Чи можна у вас переночувати?

— Ні, бо ви мені будинок запаскудите.

Той ще раз попрохав, але хазяїн спустив пса. Каже тоді чудотворець:

— Як тобі прийшло, нехай так і піде!

І хазяйство спалахнуло. Згоріло все. Хазяїн з дітьми і жінкою вискочили лише в тому, в чому були одягнені.

– Іди, викопай свої постоли та ходи в них далі, — сказав чудотворець.

Хто не хоче по правді жити, той біди зазнає.

Три бажання

Були собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні з’їсти, ні спити, як люди, — завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували, та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати… Бо ще не було того дива, щоб на селі вмер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється…

Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати запропонувати.

— За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, — каже вона на прощання. — Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!

Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз ситим і розкішним? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:

— Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!

Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило… Та такої рум’яної, аж дух приємний пішов по хаті… Баба глянула і позеленіла від злості на таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї-бо в голові вже склалося інше: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився зі своєю ковбасою, як циган на торг з козою, або як дурень зі ступою, і запропастив нанівець одне бажайня! Не змогла бабина душа цього стерпіти.

— А бодай же тобі, йолопе, та ковбаса та до носа приросла! — вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.

І що ж? В мить одну та ковбаса з комина та до дідового носа — цап! — і приросла, мов там і вікувала.

Дивляться тоді вони одно на другого. Що за оказія? Що сталося?

Дід, що таким завжди пристойним здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа — тож чиста мавпа, проява, страхопуд якийсь, що й дивитися гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?

— Ще тільки одне маємо бажання, — каже дід крізь сльози.

— Тільки одне! — каже баба. — Будемо вже тепер загадувати обоє разом.

— А будемо, — каже дід.

— Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!

Сказала, а та ковбаса хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало!

Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одно одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялося…

Як розбійник помстився панові

Один чоловік як був молодим, то натворив людям багато лиха. Але молодість минає швидко, і на старі літа він задумався, що так далі жити не можна. Думав він, думав і одного дня вирішив:

— Піду в такі глухі ліси, де ще людська нога не ступала, і буду сам жити до того часу, поки не вчую людського голосу. Як вчую людський голос, то це буде означати, що я можу повернутися і жити між людьми.

Так він багато років живе пустельником у лісах.

А був ще такий пан-чарівник — дуже багатий і дуже поганий. Мав він величезні отари овець і тим, хто брався пасти його вівці, давав великі гроші. Але якщо вівця пропадала з отари, то він відрубував вівчареві палець.

Один дуже бідний чоловік шукав роботи, бо ніде не міг дістати шматка хліба. Так його біда загнала аж до того пана.

— Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.

Погнав вівчар отару в полонини і був там аж до осені.

Восени приїжджає пан на коні, і починають з вівчарем овець рахувати. Порахували — п’ятьох овець нема. Пан довго не думає, ловить вівчаря за руку, і як той не плакав, як не просився, відрубав йому п’ять пальців.

А пустельник жив недалеко від полонини. Як почув людський крик і плач, кинувся до того місця і все бачив.

Пан сів на коня і поїхав, а пастух розірвав сорочку і завиває руку без пальців.

Прибіг до нього пустельник і питає:

— За що пан відрубав тобі пальці?

Вівчар розповів йому все, як сталося.

— Ходи тепер зі мною.

Йдуть вони дорогою, а вже надходить ніч. Йшли вони ще якийсь час, аж побачили панський маєток. Повертають до брами і просять слугу, аби пустив їх переночувати.

— Почекайте, хай побіжу й запитаю в пана.

Побіг слуга питати дозволу, і пан сказав пропустити їх. Зі сміхом, наче нічого не було, запросив подорожніх до себе в покої і наказав принести вечерю і вина. Їм наливає з простої пляшки