Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як повечеряли, пан сказав слузі кинути в хлів, де тримають безрогих, трохи соломи, і хай подорожні сплять.
Зайшли обидва до хліва, полягали в солому, а пустельник і каже:
— Будь тут, я зараз повернуся.
І пішов.
Повернувся він з вином у кришталевій пляшці і золотою чашею.
— Що ти зробив? — дорікає вівчар: — Він нас погостив як людей, а ти ще в нього крадеш.
— Не жалій його. Це пан-чарівник. Він відрубав тобі пальці, а тепер перекинувся в іншого, аби ми його не впізнали. Він нас приймав як гостей, а послав ночувати до свиней. Чаша і вино теж чарівні. Коли вип’є хтось цього напою із золотої чаші, то знає про все, що у світі діється. Тепер він вже нікого дурити не буде, бо вся його сила в наших руках.
Тікають вони від цього пана, лиш завидніло надворі. Йшли вони, йшли і побачили за річкою село. Знайшли кладку і переходять річку. Назустріч їм син того пана, в котрого вони ночували. Пустельник довго не думає. Влив собі трошки вина в золоту чашу, випив, приступає до панського сина, бере його за поперек — і в плесо. За паничем лиш забулькотіло.
А на тім боці показалася молода дівчина.
— Що ти зробив? — каже вівчар. — Таж ти невинну людину погубив!
— Перейдемо річку, я тобі все розповім.
Пропустили вони дівчину, сіли на березі, і пустельник каже:
— Цей панич довго дурив дівчину, котра тепер переходила кладку. Незадовго вона народить від нього двох синів. Вона сказала йому, що вагітна, а він хотів утопити її, аби від поганої слави втекти. Женитися на бідній він не хотів. То ліпше хай один гине, ніж мають троє за пустодурно зі світу йти. Про це все я дізнався, як випив вина із золотої чаші. А тепер наші дороги розходяться. Я маю золоту чашу, вино і йду в опришки. Буду всіх панів карати, а ти йди куди хочеш.
— Візьми й мене з собою, — просить вівчар.
І з того дня пустельник і вівчар довго ходили по наших горах опришками і за добрих людей заступалися.
Щастя
Жив в одному селі Іван-чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він єдиного сина Гриня. Як той син підріс, батько його оженив. І жив вже Гринь з жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного разу Іван-чарівник розлютився і каже до сина:
— Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не бачив.
І Гринь узяв жінку, дітей, запряг коня мізерного у віз, і поїхали. Їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у рові песика, що з нього аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня:
— Чоловіче, візьмімо того песика, нехай буде з нами.
А той песик — то було їхнє щастя.
І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав його і нічого йому не дав.
– Іду шукати пристановиська, — каже до війта.
А війт йому розказує:
— Тут в нашому селі є одно господарство, де всі повмирали і нема нікого. Іди на те господарство і доробляйся.
І сів Гринь на тім господарстві і зачався доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару років доробився до того, що мав всього доволі. Він побудував собі нову хату, і добре йому велося. А той пес був в нього за пастуха, пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися.
Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч. Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з його села. Просить їх до своєї хати:
— Люди, їдьте до мене, я вас переночую.
Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку.
— А ви, люди, свій обрік і сіно залиште на дальшу дорогу.
Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується:
— А звідки ви, люди?
— З того і того села.
— А чи живе ще в вашім селі господар Іван-чарівник і як йому мається?
— Та ще живе і добре йому мається.
Та й тоді Гринь признався, хто він такий.
— Я, — каже, — був одинаком у мого батька, і батько мене вигнав з жінкою і дітьми, то я прийшов аж сюди і сів на тім господарстві. Господь Бог мені допоміг, що я доробився маєтку. Отже, прошу вас, люди, як вернетеся назад, зайдіть до мого батька і поклоніться до нього від мене, скажіть, най прийде до мене в гостину.
Минув рік. Приїздить батько з матір’ю в гостину до Гриня. Привіталися красно, як Бог приказав. Дивується батько, що таке всюди красне господарство, і стільки всього є.
Аж тут приганяє пес худобу з пасовиська. Як батько побачив того пса, то зараз спізнав, що то синове щастя. Та й каже до сина:
— Сину мій любий, забий того пса, бо як не заб’єш, то я зараз вмру тут, в твоїй хаті.
Гринь рад не рад, забив пса. Як йно худоба побачила, що пес лежить неживий, поприбігала вся до нього, ричить, плаче за своїм пастухом. І Гриневі жаль зробилося, і собі заплакав. Сльози покотилися з його очей. А худоба зачала пса лизати, цілком його злизала, тільки кості залишилися. Гринь позбирав кості з пса і поховав їх у могилу.
А батько від’їздить додому і каже:
— Сину, я до тебе приїду аж за рік у гостину.
І поїхав.
А худоба злизала з пса все щастя на себе, і знов стало так, як було.
Як минув рік, батько приїздить до Гриня другий раз у гостину. Приїхав на подвір’я, дивиться, а по подвір’ю ходить ялівка така красна. Гладка… І батько пізнав, що та ялівка злизала з пса найбільше щастя. Каже до сина:
— Сину, заріж ту ялівку. Най жінка зварить з неї утробу, і я з’їм. Бо як не заріжеш і не даси мені з’їсти, то зараз умру.
Син не хотів різати ялівки, але як батько взявся просити, то мусив зарізати. Але жінка, як в кухні варила, то дала покуштувати дітям, і сама покуштувала. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників», після закриття браузера.