Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Том, справжній син свого знедоленого народу, був дуже добрим сім’янином. Йому надзвичайно боліла неминуча розлука з родиною. Він вийшов з-за столу, підійшов до ліжечка і довго вдивлявся у сонні дитячі личка.

— Востаннє… — гірко прошепотів він.

Тітонька Хлоя, не вимовивши й слова, продовжувала ялозити праскою по вже й без того випрасуваній сорочці, а потім відклала прасування набік і, упавши в крісло, заплакала навзрид.

— Скоріться Божій волі! Як же тут скоритися? Якби хоч знаття, куди тебе заберуть від мене, в чиї руки ти потрапиш! Місіс каже, що десь за два роки викупимо. Господи милосердний, та хіба звідти повертаються! Там людей замордовують насмерть! Чула я, що роблять із рабами на тих плантаціях!

— Господь всюдисущий, Хлоє, він і там подбає про мене.

— Він всюдисущий, та іноді за його волею відбуваються страшні події, — сказала тітонька Хлоя. — Чим ти можеш мене втішити?!

— Я в руках Божих, — продовжував Том. — Гірше, як він повелить, не буде. Подякуймо йому хоча б за те, що продали мене, а не тебе з дітьми. Тут принаймні вас ніхто не образить. Я ж стерплю будь-які муки, Господь мені допоможе.

Яке ж мужнє і сильне людське серце, що затамовує свій біль задля полегшення страждань близьких! Томів голос зривався, йому важко було говорити, та він робив це свідомо і виважено.

— Краще згадаймо Господню милість, — насилу додав він, бо про це йому зараз не думалося.

— Господню милість? Щось я її не спостерігаю! Ні, це таки несправедливо! Чому господар продав тебе? — не вгавала тітонька Хлоя. — Адже ти сторицею окупив його борги. Він уже скільки років обіцяв підписати тобі відпускного листа, і от тепер маєш! Може, йому зараз і нелегко, та я відчуваю, що у нього не було морального права так із тобою вчиняти, і навіть не намагайся мене переконувати у протилежному! Хто більш відданий йому, ніж ти? Хто піклувався про його справи ретельніше, ніж він сам? Хто забував заради його вигоди і дружину, і малих дітей? Лиш вдуматися! Ти до нього прив’язаний усією душею, а він тебе… Продає, щоб позбутися боргів! Бог його за це покарає!

— Хлоє, якщо ти мене кохаєш, не кажи так! Може, це наш останній ранок разом, тож не треба жодних поганих слів, Хлоє. Адже я прийняв господаря від старої місіс з рук на руки, коли він був ще немовлям. І не дивно, що я думаю про нього день і ніч, а йому… Хіба йому до Тома? Пани звикли, щоб про них піклувалися. Але ти порівняй нашого господаря з іншими — у кого з них нам жилося б краще? Якби містер Шелбі знав, що все обернеться саме так, він би не довів справу до продажу. Я у це твердо вірю.

— Ні, тут щось не те, — вперто вела своє тітонька Хлоя. Прагнення справедливості не дозволяло їй змиритися з тим, у якій ситуації опинився Том і вся їхня сім’я. — Не знаю, хто тут винен, але так не має бути.

— Подумай про Господа Бога, Хлоє, — повчав дружину Том, — Без його волі жодна волосина не впаде з наших голів.

— Безперечно, однак чомусь мене це не втішає, — зітхнула вона. — Та й скільки не балакай, а тебе про-да-но! Скоро пиріг буде готовий, поснідаєш… Хто знає, коли ще тобі доведеться смачно попоїсти.

Якщо ви, читачу, хотіли б збагнути, як тяжко тим неграм, яких продавали на Південь, згадайте, що почуття у них сильні. Негри — не найсміливіші, не найпідприємливіші люди, проте вони палко прикипають душею до рідних місць, люблять свій дім та сім’ю. Їх жахає невідомість. Від самого народження для рабів-негрів немає нічого страшнішого, як усвідомлення, що їх можуть «продати на Південь», бо у їхніх очах це страшніше за шмагання нагайками, за будь-яке катування. Автору доводилося чути, як вони між собою з жахом розповідали історії про те, як їхні побратими гинули десь там, «униз за течією річки». Для них Південь — це край, «з якого не повертаються живими».

Один місіонер (він жив серед негрів, які змогли утекти до Канади), розповідав, що багато з них залишали обійстя досить гуманних господарів і навіть не побоялися тікати, хоч це загрожувало безліччю небезпек, аби лишень не бути проданими на Південь. Смертельний страх, що вічно нависає над родиною негра, істоти несміливої, робить його рішучим і мужнім, змушує терпіти голод, холод і ризикувати бути впійманим і неминуче жорстоко покараним.

Пара хмаринками підіймалася над столом — скромний сніданок було подано. Місіс Шелбі цього ранку звільнила тітоньку Хлою від роботи на панській кухні, щоб бідолашна жінка могла приготувати цю прощальну трапезу. Хлоя зібрала волю в кулак і приготувала її: зарізала найкращу курку, спекла улюблений пиріг чоловіка і повикладала декілька банок із різними соліннями та маринадами, які витягувалися з погребу лише з особливої нагоди.

— Дивися, Піте, — втішився Моз, — який у нас сьогодні розкішний сніданок! — І схопив шматок курятини з тареля.

Тітонька Хлоя злегка вдарила його за це по руках.

— Ну що ти скажеш? Нещасний батько останній раз вдома снідає, а вони лише про себе й думають!

— Хлоє, — лагідно докорив їй Том.

— Мене полишають останні сили! — вигукнула вона, ховаючи обличчя у фартух. — Голова йде обертом, сама не розумію, що роблю.

Хлопчаки стояли, мов укопані, і мовчки позирали то на батька, то на маму, а маленька донечка, вчепившись у материну спідницю, зчинила неймовірний галас.

— Ось і все! — тітонька Хлоя, витерши очі, підхопила доню на руки. — Я більше не буду, дітки. Сідайте до столу. Найкращу курку сьогодні засмажила. Їжте, діточки. Бідолашки ви наші, й так вам біда, то ще мати дала на горіхи!

Двічі запрошувати до столу не довелося. Хлопчаки узялися запихати за щоки усе, що стояло на столі. Це було доречно, бо якби не їли вони, то цей сніданок міг би залишитися недоторканим.

— А зараз саме час зібрати твої речі, — сказала тітонька Хлоя, нашвидкуруч прибираючи зі столу. — Він, мабуть, вимагатиме, щоб ти усе своє взяв із собою. У таких посіпак руки довгі, загребущі, знаю я таких. У цей кут кладу тобі фланелеву тканину — це якщо тебе ревматизм прихопить. Гляди ж, бережи її, бо якщо загубиш, іншої тобі вже ніхто не дасть. Ось тут маєш дві старі сорочки, а зверху — дві нові. Шкарпетки я вночі підв’язала, всередину кладу клубок шерсті для штопання. Господи, та хто ж тобі їх там