Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопчаки, донесхочу наївшись, аж тепер задумалися над тим, що відбувається. Побачивши, що мама плаче, а батько сидить смутний, мов на поминках, і собі почали рюмсати, потираючи очі кулачками. Том посадив доньку собі на коліна і дозволив робити з ним усе, що їй заманеться. Вона такої нагоди не втрачала: дряпала йому обличчя, смикала за волосся і весело гигикала, хоча причина цієї радості була зрозумілою лише їй.
— Радій, донечко, поки маленька та дурненька! — гірко мовила нещасна мати. — І твій час плакати настане. Отак-от і твого чоловіка продадуть колись, а може, і тебе саму. Синочки наші повиростають — їх чекає те саме. Навіщо ж нам, неграм, сім’я, якщо поза нашою волею нас розлучають?
На цих словах один із хлопчиків перебив її:
— Господиня іде!
— Нічого тут їй робити. Однаково нічим не зарадить, — сказала тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатинки. Тітонька Хлоя, насупившись, мовчки подала їй стільця. Та жінка не помітила того, що їй запропонували сісти. Вона була схвильована й бліда.
— Томе, — стиха сказала вона, — я прийшла… — і раптом затнулася, обвела повним розпачу поглядом невтішну сім’ю і розридалася.
— Господь із вами, місіс! Чого це ви? — кинулася її втішати тітонька Хлоя, проте сама не витримала і розплакалася, а за нею і решта.
Ці пекучі сльози, що котилися з очей невільників і господині, розтопили біль і гнів пригнічених. Тож нехай знають ті, хто зверхньо дивиться на невтішних і збідованих людей, що для Господа сльоза бідняка дорожча за сміх багатія. Та сказане не стосується місіс Шелбі. Вона мала чуйне серце і відчувала відповідальність за своїх невільників.
— Друже мій, — заговорила вона, опанувавши себе, — я нічого не можу тобі дати, бо гроші у тебе все одно заберуть. Але присягаюся Богом, я дізнаюся, де ти, і викуплю за першої ж нагоди, а доти покладайся на всеблагого нашого Господа.
У цю мить хлоп’ята помітили за вікном містера Гейлі. Він рвучко відчинив двері й грізно став на порозі. Він був страшенно лихий після ночі, проведеної у сідлі, та після провальних спроб впіймати утікачку.
— Ну що, негре, готовий? — крикнув Гейлі та, помітивши місіс Шелбі, зняв капелюха і привітався з нею: — Ваш покірний слуга, пані.
Тітонька Хлоя, закривши валізку, перев’язала її шнурком і, випроставшись, втупилася у работорговця гнівним поглядом своїх темних очей. Здавалося, що сльози, які щойно лилися з них, тепер стали іскрами.
Том покірно встав назустріч новому господарю. Він завдав на плечі валізочку і пішов до виходу. Жінка з донечкою на руках пішли провести його, а хлопчаки, ревучи, попленталися за нею.
Місіс Шелбі зупинила Гейлі і палко про щось з ним заговорила, а тим часом сім’я наблизилася до возу, готового будь-якої миті пуститися в дорогу. Довкола нього зібрався чималий натовп із усіх негрів Шелбі, від малого до старого. Вони прийшли попрощатися зі своїм побратимом. Тома в цьому обійсті поважали, він був для них наставником, тож йому щиро співчували усі, а надто жінки.
— Хлоє, здається, нам більше шкода розлучатися із ним, аніж тобі, — крізь сльози мовила одна з негритянок, дивлячись на скам’янілий і суворий вираз обличчя тітоньки Хлої.
— Свої сльози я вже виплакала, — пояснила Хлоя, кинувши повний ненависті погляд на работорговця, який саме проходив повз неї до воза. — Не хочу, щоб цей нелюд тішився моїми слізьми.
— Сідай! — гаркнув Томові Гейлі, пробираючись крізь натовп негрів, які спідлоба позирали на нього.
Дядечко Том сів на воза, а Гейлі, витягнувши з-під сидіння важкі кайдани, почепив їх на нього.
Вражений натовп загудів, мов вулик, а місіс Шелбі з ґанку крикнула:
— Містере Гейлі, запевняю вас, це абсолютно зайве!
— Хтозна, пані! З вашими рабами я вже втратив п’ятсот доларів. З мене досить.
— Чогось іншого від нього годі й сподівався, — скрушно похитала головою тітонька Хлоя.
А хлопці, тільки тепер збагнувши, що чекає на їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і аж затрусилися від плачу, стогону й жаху.
— Шкода, що містера Джорджа немає вдома, я з ним так і не попрощався, — сказав Том.
Джордж і справді поїхав на кілька днів до приятеля у гості. Виїхавши рано вранці, він навіть не підозрював, що трапилося з їхнім вірним слугою.
— Передайте від мене уклін містеру Джорджу, — попрохав Том місіс Шелбі.
Гейлі хвицьнув коня, і Том, до останньої миті не відриваючи погляду від рідних місць, від постатей близьких і друзів, зник із їхнього поля зору.
Містера Шелбі також не було вдома. Через тиск обставин він був змушений продати свого найкращого слугу, щоб виплутатися з пут людини, яка загрожувала благополуччю усієї його сім’ї. Тож коли справу було зроблено, він перш за все полегшено зітхнув. Але дружина розбудила у ньому докори сумління, які досі були приспані страхом банкрутства. Мужність, безкорисливість і відданість Тома подвоїли у його господаря почуття зневаги до самого себе. Він довго переконував себе, що мав право так вчинити, що так роблять усі господарі, і навіть без особливої на те потреби, — та все дарма. Почуття провини переслідувало його, тому він вирішив уникнути гнітючої сцени прощання, і поїхав нібито у справах, сподіваючись повернутися, коли з цим буде покінчено.
Том і Гейлі трусилися запилюженим шляхом. Позаду залишалися знайомі Тому з дитинства місця. Ось територія Шелбі закінчилася, і вони в’їхали в поселення. Подолавши приблизно з милю, зупинилися біля кузні, де Гейлі наказав ковалю переробити пару наручників.
— Вони замалі для нього, — пояснив він майстру, тицяючи у Томову сторону.
— Господи! Та це ж Том, негр містера Шелбі! Невже його продали? — запитав коваль.
— Угу, — сухо відповів Гейлі.
— Це просто неможливо! Не вірю власним очам! — вигукнув майстер. — Та навіщо ж йому наручники? Адже такого чесного, порядного негра…
— Еге ж, — перебив його работорговець. — кожен «чесний та порядний» негр тільки й чекає нагоди, аби втекти від господаря. Дурню якомусь, ледарю чи п’яниці на все начхати, йому навіть до вподоби, що його тягають з місця на місце. А для путнього це велика біда. Такого краще закувати — надійніше буде. Адже ноги має? Має! Чого доброго, ще п’ятами накиває.
— Маєте рацію, — погодився коваль, риючись у ящику з інструментами, — для наших, кентуккійських негрів нічого гіршого, ніж плантації Півдня, немає. Потрапив туди — що помер.
— Так і є, вони там мруть, як мухи. Може,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.