Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— А все-таки шкода їх! Зашлють на якусь дальню цукрову плантацію Тома, чи кого іншого — там йому і смерть.

— Ну, Тому взагалі гріх на життя скаржитися. Шелбі змусили мене забожитися, що я прилаштую його в добрі руки. Продам якійсь шанованій сім’ї на службу. Звикне до клімату, не помре від лихоманки — і то щастя. А чого ще бажати негрові?

— Але ж у нього жінка, діти вдома залишились…

— Ото велике лихо! Інших наплодить. Мало бабів на світі?! — холоднокровно відповів Гейлі.

Засмучений Том сидів біля кузні на возі і дослухався до цієї розмови. Раптом він почув швидке ритмічне цокання копит. Це мчав Джордж. Зупинившись, він миттю кинувся Томові на шию, голосячи крізь сльози:

— Це підло, підло! Нехай навіть не виправдовуються, вони вчинили ницо! Яка ганьба! Якби я був дорослим, то не дозволив би тебе продавати! Я не допустив би!

— Містере Джордж! Я такий радий! — щиро сказав дядько Том. — Я вже подумав, що поїду, не попрощавшись із вами… Словами не передати, який я радий вас бачити!

Том злегка посунув ногу, і Джордж побачив кайдани.

— Ганьба! Та як він сміє!.. — гнівно заволав Джордж, сплеснувши руками. — Я поб’ю цього негідника! Та я йому…

— Не треба, містере Джордж! Цим ви мені не допоможете, навпаки, він ще сильніше розлютиться. Говоріть тихше, прошу вас.

— Гаразд, хай буде так. Але ж яка ницість! Чому ніхто нічого мені не сказав? Чому по мене не послали? Якби не Том Лінкен, я б нічого й не знав, не встиг би з тобою попрощатися! Але ж вони від мене вислухали!

— Даремно ви погарячкували, містере Джордж.

— Та хіба ж я міг змовчати? Адже це підлість! Послухай-но, дядьку Томе, — таємниче зашепотів Джордж, повертаючись спиною до кузні, — Я подарую тобі свій долар!

— Та ви що, містере Джордж! Хіба я можу прийняти… — розчулено забелькотів Том.

— Ще й як можеш! Тітонька Хлоя порадила мені просвердлити у ньому дірку і просилити у неї шнурка. Ти носитимеш мій долар на шиї так, щоб цей негідник не помітив…

Том заперечно похитав головою.

— Ні?.. Ти собі як хочеш, Томе, а я таки поб’ю його — тоді хоч трохи мені полегшає.

— Але мені буде важче, містере Джордж. Не треба, прошу вас.

— Ну гаразд, якщо ти просиш! Не буду… — сказав розчаровано Джордж, — але долар ти візьмеш. — І він почепив дядькові Тому на шию шнурок із монетою. — Ось! А тепер застебни куртку… І гляди, не загуби його, а коли засумуєш, подивися на нього, і пам’ятай завжди, що я тебе обов’язково знайду і привезу додому. Ми з тітонькою Хлоєю вже все обдумали. Я їй пообіцяв: «Не хвилюйся, тітонько Хлоє. Я не дам батькові забути про Тома, я щодня дорікатиму йому цим вчинком, і свого таки доб’юся».

— Містере Джордж, навіщо ви так кажете?!

— Нічого такого я не сказав, дядечку Томе.

— Містере Джордж, батьки вас люблять, будьте ж вдячним сином! Піклуйтеся про матір. Не вчіться дурниць у поганих хлопців, які не поважають своїх сімей. Послухайте мене, містере Джордж, Господь обдаровує людей благами двічі, але мати у кожного одна і іншої не буде. Хоч сто років житимете на світі, містере Джордж, а іншої такої жінки, як ваша матуся, ви не знайдете ніколи. Любіть її, будьте їй утіхою і тепер, і тоді, коли подорослішаєте. Пообіцяйте мені, містере Джордж!

— Обіцяю, дядьку Томе, — серйозно відповів хлопчик.

— І ще одне. Молоді люди нерідко вживають погані слова — ну, вік такий, погані приклади для наслідування… Але ви будьте мудрішим, не допускайте лихослів’я, слідкуйте за своїм мовленням. Будьте справжнім джентльменом і виправдайте мої надії. Нехай ваші батьки ніколи не почують поганого слова від вас. Не ображайтеся, містере Джордж, що я так вам кажу.

— Та ти що, дядьку Томе! Хіба ти радив би щось погане?

— Адже я старший за вас, містере Джордж, — лагідно продовжував Том, погладжуючи кучеряву голову хлопчика своєю великою сильною рукою. — Я знаю, що здібності у вас хороші. А скількома благами ви обдаровані, містере Джордж! Ви і читати вмієте, і писати. Коли ви виростете, то станете вченою людиною, і всі мешканці вашого обійстя, а надто ваші батьки пишатимуться вами! Беріть приклад із батька — він хороший господар, і з матері — вона набожна, благочестива жінка. І основне: не забувайте нашого Творця, містере Джордж!

— Я намагатимуся, Томе, повір! За мене нікому не доведеться засоромлено ховати очі! — палко вигукнув хлопчик, чим дуже втішив Тома. — А ти не сумуй, я поверну тебе додому. Ми перебудуємо твою хатинку. Сьогодні вранці ми з тітонькою Хлоєю говорили про це. У вас буде вітальня, а на підлозі — килим. Хай я тільки виросту! Потерпи, Томе! Буде свято й на твоїй вулиці!

А тим часом Гейлі повертався із кузні з кайданами у руках.

— Послухай-но, — нечемно звернувся до нього Джордж, — я розповім батькам, як ти поводишся із дядьком Томом!

— Розповідайте хоч сто разів!

— Не сором тобі торгувати людьми, заковувати їх у ланцюги, ніби й не люди то, а скотина? Невже совість не мучить?!

— Поки ви, благородні пани, будете їх купувати, ми з вами однакові! — відрубав Гейлі. — Яка різниця, хто купує, а хто продає! Не було би покупців — не продавали б. Так що тут ми одного поля ягоди.

— Я дорослим ніколи не купуватиму і не продаватиму негрів, — сказав Джордж. — Раніше я пишався тим, що Кентуккі — моя батьківщина, а тепер мені соромно це навіть усвідомлювати! — Молодий містер випростався в сідлі, роззирнувся навсібіч, ніби переконуючись, чи справили його слова відповідне враження на штат Кентуккі. — Ну, прощавай, дядечку Томе, не бануй і тримайся!

— Прощавайте, містере Джордж. Нехай береже вас Господь! — мовив Том, дивлячись на нього, як на рідного сина, з любов’ю і гордістю. — Таких, як він, в Кентуккі на пальцях однієї руки можна перерахувати, — сказав він, коли постать хлопчика зникла з поля його зору. Том вдивлявся йому услід, аж поки стукіт копит Джорджевого коня не стих. Це був останній відголосок рідного дому. А у нього на грудях залишилося тепло рук і серця молодого містера. Том притиснув через куртку дорогоцінний долар до серця.

— Ну, Томе, давай-но з тобою домовимося, — сказав Гейлі, кидаючи наручники у віз. — Будеш добре поводитися, то і я до тебе ставитимуся по-людськи. Я своїх негрів просто так