Читати книгу - "Курва"

гордості чи боялася її. Ні. Але не так відразу. Не через кілька годин після знайомства. Та поки я розмірковувала про химерність ситуації, долоні самі охопили його чіпким кільцем. Олег знову видав своє задоволення гортанним звуком і міцніше притулив до себе, даючи зрозуміти, що не має наміру мене відпускати. Я все ще не розплющую повік і розумію, поволеньки відчуваю всі переваги такого становища. У мене поглиблюються тактильні відчуття, загострюється нюх. Я продовжую вивчати тіло цього чужого і водночас такого вмить зріднілого чоловіка… шкірою свого обличчя, шкірою чола, вилиць, скронь…

Чому так є, що з оцим незнайомцем я почуваюся в цілковитій безпеці? Звідки твердо знаю, що він мене не скривдить і не дозволить цього зробити нікому іншому? І чому досі я була з чоловіками, з якими й близько не відчувала нічого подібного… Навіть через два роки…

Я торкаюся його грудей скронями, повіками заплющених очей. Він гарно збудований. Не бачу, лише відчуваю. Шкіра навколо сосків, що стверділи і стали схожі на маленькі бруньки, яким не судилося стати листками чи квітами, прохолодніша, ніж деінде. І трохи… тужавіша. Це інші, тонші відчуття, ніж я пізнавала би пальцями. Він не заперечує. Не поспішає. Не переступає нетерпляче з ноги на ногу. Щоки мої пашать. Уже не знаю, чи то від сорому, чи від передчуття неодмінної близькості і пульсуючої плоті в моїх долонях. Він весь красиво збудований. На дотик дуже пропорційний. На дотик щокою.

Я стою на колінах і вдихаю запах… скошеної трави. Це він так пахне, чи, можливо, так пахне його бажання. Він геть гладенький. Єдвабний. Шкірою обличчя відчуваю його тонкість і… беззахисність. Мені хочеться подивитися, якого він кольору. Соромлюся. Має бути гарним і на вигляд, бо на смак він… холодний. Я зігріваю його у своєму роті, захоплюючи все глибше і глибше. Я не бавлюся з ним. Я поглинаю його всього разом із його трепетом, разом із жагою. Олег щосили стискає мої плечі. Мені не боляче. Я не можу дихати, бо він весь у мені. З-під повік викочуються сльози. Це не сльози щастя, але й не сльози відчаю. Він просто завеликий для мене. Це збуджує. Я поволі вивільняю його і тільки тепер розплющую очі. Що ж, він тепер наче мій. Особистий. Він щойно вийшов із мене, з мого рота. Він весь покритий моєю слиною і від того виглядає ще врочистіше – наче глазурований прозорою поливою. Рожевий, ніжний і несамовитий. Мені хочеться, аби він торкав мене всюди. Мені хочеться відчути дотики його єдвабу геть у всіх закутках мого тіла. Уста, повіки, шия…

Олег стає на коліна поруч зі мною. Я в самій білизні. Усе решту скинула самотужки. Далі не можу. Дивним чином Олег відчуває мій настрій, мій стан. Не поспішає і навіть не всміхається. Він ніжно, наче вперше, одна за одною знімає з пліч бретелі бюстика, спиняючись і горнучи мене до себе. Від тих обіймів відчуваю холод власної шкіри. Хочеться, аби тримав так довго-довго і… не відпускав. Тримає. Незчулася, як розщепив гачечки на спині, як груди опинилися в його долонях, як стиснув їх владно, ніжно, імпульсивно, як уста його впилися в мої, як застогнала лишень від одного передчуття насолоди.

Незчулася, як увійшов – отак, сидячи на підлозі і тримаючи мене на колінах. Увійшов глибоко, притримуючи мене руками. Знав, що буду пручатися? Від насолоди? Рухався в повільному, але доволі наполегливому ритмі. Рухався, уважно прислухаючись до найменших знаків, які так безцеремонно подавало йому моє тіло. Воно його слухало. Отак, із першого разу, з першого входження, з першого подиху…

– Привіт, це я, – це все, на що я спроможна наступного ранку.

Вар’ятка![17] Ще нема дев’ятої, а я вже на роботі. Не годна була залишатися вдома. Боялася за себе. Боялася, що наламаю дров, що… не буде кому стримати. Можна подумати, що о цій порі в офісі хтось може бути, хіба що спить міцним сном після плідної ночі. А навіть якщо б і був, то що, за руки мене триматиме чи видиратиме візитівку, яку мертвою хваткою затиснула в правиці?… «Не віддам. Я нікому його не віддам», – це все, чим наповнена моя голова після вчорашньої фантазії, що закінчилася, як легко здогадатися, солодким феєрверком могутніх експлозій.[18] Ці дві фрази, до яких раптом збіднів мій лексикон, гучно перекочувалися в порожній голові, зачіпаючись одна за одну, заважали мені зосередитися на тому, що чиню.

– А-а-а, це ти… Привіт-привіт… – наче трохи розгублено.

– Хто це? – зненацька чую у слухавці зовсім близько.

Завмираю. Від несподіванки. Та чи така це вже для мене несподіванка? Мабуть, для мене – ні. А для мого напівпорожнього мозку – так. Завмирають і дві мої фрази, які гучно тарабанять у моїй голові ще з досвітку. Ич! Розмріялася. «Не віддам», – передражнюю сама себе. Щоб не віддати, потрібно його мати. А ти – тут, а та, що його має, – там. Поряд із ним. От халепа.

Насправді те, що це дійсно халепа, я зрозуміла ще нескоро, а зараз це так – для зв’язку думок.

– Це… архітектор. Пам’ятаєш, я тобі вчора розповідав? – він.

– Так… Наче пригадую, – вона.

Він… Вона… А де ж я?

– Хотіла… – почала було я.

– Зустрінемось, як і домовлялися, о третій у вас в офісі, – сухо, наче ламав галузки.

– Так.

Це все, на що я спромоглася. Чому у вас? Хто, з ким і про що домовлявся? Справді зустрінемося чи сказав так, аби коректно припинити розмову? А на що я розраховувала? Що після вимріяної близькості, про яку навіть гадки не має, він покине все і прилетить до мене додому, схопить в оберемок і повезе в готель? Самій не смішно?

До обіду геть усе валилося з рук. Перед першою запищав мобільний.

– Привіт. Ти хотіла… поговорити? – спокійно, наче нічого не сталося.

– Так… ні… – Не хотілося обманювати, але й правду казати не було бажання.

Навіщо вона йому? Навіщо, якщо є я, така близька і рідна? І хоч відчуття зріднілості трохи зблідло під впливом виробничих клопотів, не вивітрювалося з голови.

– Ти також це відчуваєш? – якось раптом тихо і наче трохи засмучено.

– Що?

У горлі пересохло, між ногами зробилося мокро. Забракло кисню і стало раптом холодно. Дрібний трем не давав говорити.

– Оту зріднілість… Думаєш, може отак виникнути лише через добу після знайомства?

– Не знаю. Зі мною таке вперше, – визнала я.

– Зі мною також. Ти голодна?

– Так.

Я не