Читати книгу - "Ностальгiя"

червоні очі; а ондечки водяний щур із пліточкою в зубах… І раптом аж мороз по спині — водяник! Тікаймо! Хух, не водяник, то корч розчепірив ослизлі сучки, наче хоче тебе вхопити. Дід шусь острогою — є! Біля корчів завжди крутиться велика риба. І знов я гребну веслами, човен іде тихо, як тінь, а внизу — м-м-м… Ні, хло’, цього я передать вам не можу. Одне скажу: якби не річка, не вижити б нам у тридцять третьому. Нудило вже від риби, а більше ж нічо’ не було. У людей і риби не було… Такий, значить, холодець. Піду я, спасибі.

Мурмишка підвівся, хрускаючи коліньми, надів картуза, постояв, сказав:

— А ти, Мико’, якшо візьмеш охоту на коропа, то отам, де скидається, і пригодовуй. Поки не було ГЕСу, там берег проходив, а на ньому верби росли. Тепер під водою пеньки позоставались, корчі. То його місце, короп у корчах сидить, під старим руслом. Чув?

І подибав на прямих ногах, як на ходулях, до хвіртки.

А Микола нараз подумав, що всі Мурмишчині розповіді, які спершу здавалися смішними побрехеньками, — то чистісінька правда: і про лина, і про судаків, про «бінокиль», про «козу» і «водяника»… Правда ж не в тому, скільки заважив короп і куди він вудку затяг, правда, вона багато глибше, у неї треба вдивлятися, як вдивлявся малий Мурмишка у дно нічної річки, вірячи у водяника, якого немає і який є, бо хіба може корч бути схожим на те, чого взагалі не існує? Навіть якщо воно існує тільки в нашій уяві, і тоді воно часом правдивіше за те, чого можеш торкнутись рукою.

— А ти знаєш, — сказав Сергій, — Мурмишка був спалив бабі Марфі хату.

— Як це — спалив?

— А так, просто, підійшов уночі, черкнув сірником і спалив.

— За що? — зумівся Микола.

— Тиха вода глибока. Він полюбив Марфу ще до війни. А Марфа вийшла за Никодима. Никодим не вернувся з фронту, зосталася вона з маленькою дочкою. А Мурмишка вцілів, тіки в ноги поранило. Минув якийсь час, давай він знов до Марфи свататися: не можу без тебе, і край. Марфа йому жартома: чи одна сорока білобока? Он скільки дівчат без пари, вибирай яку хоч, а він одне: нема мені життя без тебе, ждатиму, поки надумаєш, сто літ ждатиму. Чи то Марфа Никодима свого не могла забути, чи шо, але не вийшла вона ні за кого. І Мурмишка звікував свій вік бовкуном, ото тіки й радості мав, шо коропи, судаки, щуки, а це ше одну втіху має — «Запорожець». Але довго він жив надією. Спершу думав, що, може, Марфа дочки соромиться, через неї ні за кого не йде, а як уже й Валя віддалася заміж і в райцентр переїхала, то знов йому замлоїло: може, зійдемось, Марфо? Життя прожито, це вже так, аби було кому води подати. А вона ні: нашо, каже, людей смішити, сивина до кіс, а в голову біс. Шо зробиш, — Мурмишка на те, — і в старій печі дідько топить. А таки затопив, — сказав Сергій. — Якось поїхала Марфа до Валі в район погостювати, а вночі зайнялась її хата. Хтось запалив, солом’яний верх геть згорів, хоч і дощило тої ночі. Хто, як, за шо? Та Марфа ж і мухи не зобидила, бідна вдова до того ж.

Сергій умовк, прислухався.

— Чуєш? — спитав. — Ліс шумить. Вітру нема, а він шумить. Не підеш ти взавтра на рибу, дощ буде.

— То як же дізналися, що то він запалив? — не вірилося Миколі.

— А ніхто й не дізнався. Я тоді школяриком був, побіг на згарище, інтересно ж. Приїхала і міліція, дивляться, розпитують у людей, а ніхто нічого не знає, і підозри ні в кого ніякої, думають, шо хата сама зайнялася, Марфа сажу давно не трусила, ото й загорілася з лежака. Приїхала й вона, голосить і теж нічого не може сказати, ні на кого не думає. Сама хата загорілася. На тому й порішили, з тим поїхала і міліція, і Марфа, бідна, подалася знов до дочки, без даху над головою.

А я щодня бігаю на згарище та длубаюсь там, копирсаюся, усе щось цікаве знаходжу. То цвяха, то коліщатко, то зливок розтопленого свинцю, шо як срібло, от-от вигребу скарб. А одного разу надибав недалечко од згарища в бур’яні пляшку, не просту, не гладеньку півлітрову, а більшу, з темного зеленого шкла й немов рубчики такі на ній. Підняв її, роздивляюсь: десь наче бачив таку. Де, в кого? Понюхав шийку, чую, гасом пахне. І тут у мені, малому, сищик прокинувся. Ага, думаю, це ж тої ночі йшов дощ, і, щоб запалити мокру стріху, тре було гасом її облити. Виходить… виходить, зосталося згадати, де бачив цю пляшку, і тоді, вважай, знайшов палія. Та де ж, у Мурмишки я її бачив, — аж затрусило мною, я уже наче й не я, а Павлик Морозов. Він з нею до нас приходив олії позичити, я ше тоді подумав, шо де ж це Мурмишка узяв таку гарну пляшку? Все ясно. Це він. За що? Я ж тоді ше не знав, шо Мурмишка все життя сватається до Марфи, а вона його не приймає. А може, думаю, це й не він, може, пляшку у нього вкрали або ще в когось така була, дай, думаю, віднесу її Мурмишці. Що він скаже? Приходжу, драстуйте вам у хаті, а він сидить за столом темний, як ніч, схилився на руку, дивиться крізь мене, нічого не бачить. Ось, кажу, пляшку знайшов, з гасом була коло Марфиної хати. Він дивиться, дивиться на ту пляшку, наче не впізнає, а потім як закричить: «Ти, каже, думаєш, що я зла їй хотів? Та я сам себе, пля, спалю за неї, кому хоч горлянку за неї перегризу, хіба ж я гірше хотів? Я ж хотів, шоб вона жити до мене пішла, думав, хати не буде, то піде до мене, а воно бач, як виходить?» Мурмишка кричить, стогне, очі страшні, я тоді пляшку поставив на лаву і до дверей. Втік. Втік і нікому ні слова. Та й шо я тоді міг кому пояснити? Набагато пізніше второпав, про шо він казав…

Сергій помовчав, потім додав:

— Така, значить, любов. Такий от дідько топив у печі.

Стиха шерехотів ліс, видно, дув легкий