Читати книгу - "Ностальгiя"

— А потім? — спитав Микола. — Марфа поставила хату заново?

— Мурмишка сам усе і зробив. Викинув верх, ушив очеретом, підвалькували, помазали, та й живи. Він би й гору перевернув, аби тіки вона вернулася в село. Я ж кажу, така любов. І зараз би в прийми пішов, якби прийняла.

— Сергію-у-у-у! — покотилося від його хати. — Сергійку-у-у-у!

І з лісу: у-у-у-у.

— Піду і я, — сказав Сергій. — А то перепаде на бублики.

Він на ходу нагинався, смикав бур’ян, спориш, лопухи, все, що траплялось під руку, і кидав у кошик. Мабуть, думав не про кролів, а про Олю: якось воно підозріло — вертатись додому з порожнім кошиком.

Микола зайшов у хату. Увімкнув світло. Нічого зайвого: ліжко, стіл, стілець і навісна шафочка на стіні. Те, що йому й потрібно, — нічого зайвого, хоч, мабуть, набагато більше, ніж мали самітники-літописці. Десяток угорських кулькових ручок «ВІС» (разові, одну вже списав), кілька записників, бразильська розчинна кава, стосик фінського паперу, який лякливо біліє на столі, нагадує про швидкоплинність часу, про те, що робота стоїть на місці. Ті аркуші, на яких він виписав одну ручку, пішли на розпал вечірніх багать; у паперу теж своя доля — на тому пишуться безсмертні рядки, на тому анонімки, на тому смертні вироки, а більшість, певно, зжирає вогонь, час, марнотність, забуття.

Ще на папері пишуться сценарії. Але Миколі робота не йшла. Заявку написав, як пісню проспівав, — виклав сюжет, окреслив характери, ідею, концепцію (тут він, звичайно, підспівував студійним снобам, які дихнути не могли без цього словечка), а головне, герої були молоді, красиві, особливо героїня — цвях усієї програми, бо який же режисер візьметься знімати фільм, у якому немає ролі для його дружини. Та й герой нічогенький, майже супермен з голлівудських стрічок, тільки що не стріляв, у всякому разі Микола таким хотів показати його в заявці, а там буде видно, потім можна виписати його по-своєму, цікавіше, глибше, головне на початку підкинути цукерочку на їхній, худрадівський, смак. Він уже знав, що то за смак, уже раз був зв’язався зі сценарієм і зарікався більше до цього не повертатись, але часи міняються, повіяло свіжим вітерцем, навіявся цікавий «кіношний» сюжет, і Микола вирішив ризикнути ще раз. Умовив його Білоножко.

Білоножко був єдиним, хто горою стояв і за його перший сценарій, він, студійний редактор, першим прочитав його «Трясовину», відразу зрадів, закричав: «десятка», «це те, що нам треба», розтрубив на всю кіностудію про свою знахідку, і «Трясовиною» справді зацікавилися, бо, як виявилось, у них був голод на сільську тематику, а згори вимагали, тут теж грав свою роль процент; село, товариші, гріх забувати, воно нас годує.

Згодом Миколу покликали на засідання художньої ради, і найперш його здивували люди, які там зібралися; він чомусь думав, що прийде Іллєнко, Миколайчук, Мащенко, ну, хай не вони, а принаймні рядові сценаристи, актори, але таких не було і близько. Білоножко, впевнений в успіхові (ні, старий, звичайно, зауваження будуть, та ми доробимо разом — уже натякав на співавторство) і від тої впевненості трохи розхристаний і фамільярний, бубонів Миколі на вухо: отой в окулярах, носатий — то Льоня Кожевник, головний редактор об’єднання, як скаже, так і буде, ну не бійся, він свій хлопець; ота з копицею на голові — сувора дама, має свою думку, та врешті-решт каже те, що й Льоня Кожевник; он той засушений — мультиплікатор; кирпата — дочка відомого кіноактора, за те й узяли на студію; чорнявенька — то взагалі непша, практикантка з театрального, вона навіть не має права голосу…

Виходило, що серед членів худради не було жодної людини, яка б конкретно займалась кіно, тільки Білоножко написав кілька сценаріїв, правда, усі в співавторстві, але ж як-не-як сценарист, художник, і Миколу навіть тішило те, що єдиний художник художньої ради обома руками за нього, і від того йому передалася Білоножкова впевненість, хвилювався, звичайно, проте чекав поздоровлень і доброзичливих побажань.

А потім почалося. Де він? Куди потрапив? Про що мова? Всі сходилися на думці, що тема потрібна, своєчасна, автор знає українську мову, вміє писати, АЛЕ:

— Невиразна канцепція, саціальна размитість, прерагатива… часава гіпатетичність… індивідум… фармалізм, — акала ота з копицею на голові перлами іншомовного походження.

— Я здесь фильма не вижу, вернее, я этот матерьял не так вижу, — дещо зрозуміліше сказав мультиплікатор.

— У «Трясовині» мова хороша, художня, але це не мова кіно. Кіно мислить не словами, а кадрами, кіно — це кадри, багато кадрів, і кожен із них художній образ, кіно — це колір, пластика, всі думають, що кіно легко робити, бери книжку й знімай, але ж книжка — не кіно, ах, кіно, кіно, — сказала дочка відомого актора.

— Фелліні, Хічкок, Бергман, Вісконті, Ренуар, — сипонула іменами практикантка з театрального, і Миколі здалося, що він її бачив на каві в «Хрещатику».

Білоножко верещав. Він кричав, що всі помиляються, «Трясовина» — це «десятка», тобто пряме влучення в ціль, це всім фора, «капєц всєму», це вишка, — в екстазі відчаю вигукнув Білоножко замість «вершина», і всі засміялися, розуміючи, що він також виносить сценарію смертний вирок, бо що важили «десятка», «фора» проти «концепції» і рогатої «прерогативи» — все одно що йти в бій з бузиновою пухкалкою та рогаткою проти важкої артилерії.

Але ще мав слово Льоня Кожевник, і слово його було останнім, вирішальним, через те він так скептично і знехотя вислуховував ревні дебати своїх колег. Кожевник не говорив, а топтався по сценарію кованими черевиками, плював і розтирав.

— Чому всі біжать на американське кіно? — поставив він риторичне запитання і зробив паузу, прочмихуючи носа-рушницю — зараз пальне з обох стволів разом. — Бо там герой завжди такий, що жінки пісяють від нього. Так, я завжди казав і казатиму, що головний герой у фільмі мусить бути таким, щоб йому хотілось віддатися, — сказав Льоня Кожевник і булькато всміхнувся з-за окулярів дочці відомого актора, потім практикантці з театрального, а на Копицю вже не дивився, знав, що вона завжди пристає на його думку. — А що ми маємо у «Трясовині»? Якийсь сухотний чоловічок хоче виростити сад на болоті. Та хто піде дивитися на цього чоловічка, який копошиться мурахою, проміняв на ідею-фікс жінок і все на світі, а потім