Читати книгу - "Хотин"

— Перестаньте їх товкти! Скоро мені не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.

Четверо бранців піднялись і, хитаючись, допомагали встати товаришам. Рясні краплини крові стікали зі змучених людей на зелену траву.

— Я бачу, ви не дуже поштиві. Хтось розуміє турецьку мову?

Зависла тиша. Гусейн-паша миттю покликав перекладача. Прибіг наляканий волох і, упавши долілиць, вклонився султанові. Осман повторив запитання ще раз. Наперед вийшов літній запорожець.

— Перед собаками спину не гнули і не будемо. Можеш нас убити, а плазувати — заслинишся! І мови твоєї не знаємо.

Волох швидко переклав. Султан зловісно посміхнувся.

— Ти знаєш, урусе, що з вами буде?

— Здогадуюсь.

— Я хочу зрозуміти. Невже ти не боїшся? — Осман підійшов ближче до козака та, скривившись, повернувся на міндери. — А твої товариші? Я бачу серед вас ще зовсім юних.

— Кого, тебе? — козак хрипло засміявся. — Товариство, оця нікчема хоче запорожців налякати! А ти зніми штани і покажи нам те, що нижче спини. Мо', тоді?

Волох побілів від страху, але переклав усе слово в слово. Осман, не пам'ятаючи себе від люті, зірвався на ноги. Схопив у яничара шаблю і щосили рубанув нею козака по шиї. Запорожець із хрипінням сів на землю. З пошкодженої артерії сильним струменем забила кров. Він кілька разів ударив ногами й затих. Султан підійшов до наймолодшого серед бранців. Хлопчині на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за підборіддя, Осман заглянув у каламутні від болю очі.

— Скільки тобі років, гяуре?

— Сімнадцять.

— Отже, і ти нічого не боїшся?

— Боюсь.

— О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.

— Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!

— Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!

Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.

Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.

— Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?

Хлопчина щось пробелькотів.

— Що він каже? — звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.

— Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!

— Шайтан!

Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.

— Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.

Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.

— Ти! — він указав на одного з козаків. — Скажи, скільки людей у вашому війську.

Той весело посміхнувся.

— Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза — то козак, а де байрак — там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде…

Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.

— Тепер ти, — він указав на наступного бранця. — Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?

Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.

— Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, — він вказав у далечінь, — таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!

— Він сказав правду? — Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.

— Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.

Осман звернувся до козака:

— А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, — він знову схопився на ноги. — Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?

— Ні, розкажи.

— Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?

Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.

— Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана — гріх один прощений, убив двох — два гріхи. То я, певне, за свої сорок років і не нагрішив стільки, скільки спокутував. А все одно мало! На тебе хоч плюну, тварюко, а вже радість!

Козак, намагаючись дістати до Османа, плюнув кривавою слиною. Султан злякано відсахнувся, хоча між ними і була значна відстань. Задихаючись від люті, він заволав:

— Четвертувати! Усіх четвертувати! Заберіть їх геть з моїх очей!

Яничари злякано затупотіли, відганяючи бранців подалі від розлютованого падишаха. На траві залишилися три закривавлені тіла. Осман наказав подати коня і, скочивши у сідло, погнав геть. Намагався повернути настрій, що зник після бесіди із запорожцями. Чортові козаки насмілилися вивести з рівноваги його — володаря світу, повелителя Блискучої Порти! Вони ще заплатять за це… Чи, може, вони дійсно не бояться ні мук, ні смерті? Шайтанове плем'я! Їх треба винищити до ноги, і він, Осман II, зробить це за будь-що. Він спинився на високому пагорбі над Дністром. Далеко попереду вимальовувався Хотинський замок і ворожі позиції з високими валами і польовими укріпленнями.

Сагайдачний під'їхав до передньої лінії возів. Стомлені воли, важко напружуючись, тягнули