Читати книгу - "Убити пересмішника"

Коли ми повернулися додому, я сказала Джему, що в понеділок буде про що розповідати в школі. Але Джем відразу попередив:

— Всевидько, ти тільки не вихваляйся в школі.

— Що? А чому й ні? А чий ще батько стріляє так, як наш? На весь округ він один!

— Я думаю, коли б він хотів, аби ми про це знали, то розповів би нам. Якби він цим пишався, то не таївся б від нас.

— Може, він просто забув,— сказала я.

— Ні, Всевидько, тут інше, і ти цього не розумієш. Аттікус і справді вже старий, але мені байдуже, якщо він чогось і не вмів зробити, байдуже навіть, коли б він зовсім, зовсім нічого не вмів робити.

Джем підняв камінчик і, радісно збуджений, кинув його в гараж. Потім побіг за ним і, озирнувшись, вигукнув:

— Аттікус — джентльмен, достоту як я!

РОЗДІЛ XI

Ще дітьми ми з Джемом не мали звички забігати далеко від дому, але коли я вчилася вже в другому класі і ми вже не переслідували Страхолюда Редлі, то все частіше бували в центрі Мейкомба. Тепер нам доводилося йти повз будинок місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Обминути його, прямуючи до міста, було просто неможливо, хіба що зробити гак з добру милю. Незначні сутички з цією жінкою в минулому відбили у мене бажання зустрічатися з нею знову, але Джем сказав: повинна ж я все-таки стати колись дорослою.

Місіс Дюбоз жила самотньо з прислугою — молодою негритянкою — недалеко від нас, у будинку з терасою, до якої вели круті східці. Вона була вже стара і сиділа день у ліжку або в кріслі на колесах. Ходили чутки, що серед численних шалей і ковдр вона переховувала старовинний пістолет, ще з часів громадянської війни.

Ми з Джемом ненавиділи місіс Дюбоз. Йдемо, бувало, а вона сидить на веранді і пронизує тебе колючим поглядом або заходиться безцеремонно розпитувати, як ми поводимось, а то почне гадати-каркати, що з нас буде, коли виростемо,— звичайно, нічого путящого. І обминути її двір з протилежного боку теж марна справа: вона підводилась і зчиняла галас на всю вулицю.

Ми ніяк не могли догодити місіс Дюбоз. Коли я віталася з нею, промовляючи якомога лагідніше: «Привіт, місіс Дюбоз!», вона могла відповісти: «Дівчисько непутяще, як ти смієш говорити мені «Привіт»!? Ти повинна сказати: «Добрий день, місіс Дюбоз!»

Ну й сердита ця місіс Дюбоз. Коли вона почула, що Джем звертається до батька, називаючи його на ім'я, її всю аж затіпало. Зроду не бачила таких невихованих нахаб, заявила вона, і дуже шкода, що наш батько не одружився вдруге після смерті матері. Світ не знав кращої жінки, ніж наша мати, казала місіс Дюбоз, серце кров'ю обливається, коли бачиш, як Аттікус розпустив дітей. Я не пам'ятала своєї матері, але Джем пам'ятав, інколи він розповідав мені про неї, і від слів місіс Дюбоз він аж білів, так сердився.

Після Страхолюда Редлі, скаженого собаки та інших пригод Джем вирішив: не обов'язково зустрічати Аттікуса після роботи біля двору міс Рейчел, не боягузи ж ми, зрештою, можна побігти й далі,— і ми стали зустрічати Аттікуса щовечора біля пошти. Не один раз такими вечорами Аттікус помічав, що Джем був дуже сердитий — це означало, що місіс Дюбоз дошкулила йому якимось слівцем, коли ми пробігали повз неї.

— Не бери близько до серця, сину,— казав йому тоді Аттікус.— Вона стара жінка, до того ж хвора. Вище голову, і будь джентльменом. Що б вона тобі не казала, будь спокійний.

Джем відповідав, що хвора людина кричати не стане. А коли, бувало, ми підходили до її будинку втрьох, Аттікус знімав капелюх, чемно кланявся і казав:

— Добрий вечір, місіс Дюбоз! У вас сьогодні чудовий вигляд, ви як картинка.

Але він ніколи не казав, яка картинка. Аттікус звичайно розповідав їй про судові новини і на закінчення щиро запевняв: завтра місіс Дюбоз почуватиме себе чудово. Після цього надівав капелюх, брав мене на плечі — вона це бачила,— і, огорнені вечірніми сутінками, ми простували додому. У такі вечори я думала: хоч батько і не любить рушниці, не був на війні, а проте він — найхоробріша людина в світі.

На другий день після того, як Джемові сповнилося дванадцять, ми подалися до міста: братові не давали спокою подаровані йому гроші. Він гадав, що їх вистачить на малесенький паровий двигун для нього і на жезл тамбурмажора для мене.

Я вже давно задивлялася на той жезл,— у магазині Елмора, прикрашений цехінами та блискітками, він коштував сімнадцять центів. Моєю заповітною мрією тоді було швидше вирости і пройти на чолі шкільного оркестру округу з жезлом у руці. Тим часом я оволоділа мистецтвом тамбурмажора настільки, що могла підкинути паличку вгору і навіть спіймати, але Келпурнія, забачивши у моїх руках паличку, не пускає в дім. Я відчувала, що могла б зарадити цьому лихові, коли б мала справжній жезл, і тому була вдячна Джемові за його щедрий подарунок.

Місіс Дюбоз сиділа на терасі, коли ми проходили повз її двір.

— Куди це вас несе в такий час? — закричала вона.— Байдики б'єте! Ось я подзвоню директору школи і все розкажу. — Вона вже взялася руками за колеса свого крісла, і вираз її обличчя свідчив, що саме так вона й зробить.

— Та сьогодні ж субота, місіс Дюбоз,— сказав Джем.

— Це не має значення, що субота,— відповіла вона уже не так рішуче.— Цікаво, чи знає батько, де ви ходите?

— Місіс Дюбоз, ми почали ходити самі до міста, ще коли були отакі,— і Джем показав долонею приблизно на два фути від землі.

— Не обманюй мене! — загримала вона.— Джеремі Фінч, Моді Аткінсон сказала мені, що ти сьогодні вранці поламав її виноградну лозу. Вона розповість про це твоєму батькові — ти не радий будеш білому світові. Не мине й тижня, як ти опинишся у виправному будинку, не будь я Дюбоз!

Джем од самого літа навіть не підходив до винограду міс Моді, а хоч би й підходив і зламав якусь лозину, він знав: міс Моді не скаржитиметься батькові, а тому категорично заявив, що це неправда.

— Не сперечайся зі мною! — крикнула місіс Дюбоз.— А ти...— і вона тицьнула вузлуватим пальцем на мене,— чого швендяєш у комбінезоні? Порядній дівчинці належить ходити в платті і корсажі. Якщо до тебе ніхто не візьметься, з тебе виросте прислуга. Уявляю собі: офіціантка Фінч в