Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Людина повертається з минулого 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Людина повертається з минулого" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 35
Перейти на сторінку:
щоб я не подумав чогось поганого.

Вона поклала свої клунки. Андрєєв також.

— Приходьте і ви, — запросив він мене.

— Нам саме потрібен один свідок… — додала Віра.

— А хто другий?

— Наша Мімі, — відповіла лікарка.

— Досі вона була Сусанна, а тепер Мімі, та ще й наша… — здивувався я.

— Вона більше не Сусанна. Заявила, що пориває усякі зв'язки з Таневим. Тепер ви її не впізнаєте. Вона — один наш свідок, а ви будете другий.

— Е, ні — заперечив я. — Стати свідком двох лжесвідків?!

— Ми тільки хотіли допомогти вам, — промовила Віра. — Дати вам у руки готові докази… — додав Андрєєв.

— Хотіли допомогти мені, та завдали силу-силенну ускладнень. Ну, гаразд, я не злопам'ятний. Може й прийду. Почастуєте чаркою коньяку?

— Навіть цілою пляшкою, — всміхнулася дівчина.

— Пляшкою — ні. Моя тітонька вчила мене пити тільки чарками. Родинна традиція, знаєте. Наллє, бувало, чарочку до половини й закоркує пляшку, дбає, щоб не став алкоголіком. До речі, якщо вже зайшло про родичів, — я не зустрів вашого дядька в «Болгарії». А Мімі зранку сказала, що він повернувся і, певно, в «Болгарії».

— Справді повернувся. Тому ми й поспішили переселитись.

— А де він може бути о такій порі?

— Звідки мені знати? — знизала Віра плечима. — Хіба хто знає, що він робить і де буває?

— Неспокійний старий.

— Коли б він це почув, то показав би вам «старого», — усміхнулася Віра і, взявши валізу, пішла з Андрєєвим.

— Ми чекаємо на вас у неділю! — нагадала вона, спускаючись сходами.

— Гаразд. А все-таки куди міг завіятись ваш дядько, вибачте, громадянин Танев?

— Подивіться у старій хаті, там, де в нього гараж, — відповіла Віра вже знизу. — Він часто буває там.

Нарешті стара хата. Добре, що про всяк випадок я взяв адресу й цієї пам'ятки архітектури. Навіть побував там увечері, хоч і не сказав вам про це.

Незважаючи на штовханину, я сів у трамвай, бо знову пішов дощ, а славна руїна містилася аж по той бік Верхнього Лозенця. Вийшов на потрібній зупинці й намірився продовжувати путь пішки, коли помітив телефонну будку і пригадав, що цього ранку був у шефа й дещо йому пообіцяв, а тепер мало не забув про ту обіцянку.

Надворі, як я вже казав, ішов дощ. На щастя, мій об'єкт був недалеко. За дві вулиці звідси. Стара будівля була так-сяк огороджена, навколо п'ять-шість поганеньких дерев, зарості всохлого бур'яну. Дощового дня споруда видавалася зовсім непривітною. Це була одна з напівзруйнованих будівель, що стирчать подекуди як пам'ятники часів бомбардування. Хату знесло майже до першого поверху, в якому тепер був гараж. Від другого поверху лишилася тільки одна кімната, її вікна було забито дошками. Будівля, певно, ще й горіла. Вона майже чорно окреслювалася на тлі темно-сірого низького неба.

Стара хата… Таємничий будинок… Собака Баскервілів. Ні, не треба перебільшувати: собаки нема. Але все-таки хата видавалася досить таємничою й зовсім нежилою. Може, тут живуть привиди. Нічого, за браком інших свідків допитуватиму привидів.

«Допит привидів»… Треба було б запропонувати цю тему Ліді. Шкода, що не догадався зробити це раніше. Так думаючи, я підійшов до гаража. Широкі подвійні ворота замкнуто на важкий замок. Ніяких ознак машини. Поволі обійшов хату і натрапив на вхід. Тут двері не замкнуто, їх просто нема. Піднімаюся сходами на другий поверх. Намагаюся оглянути електровимикач. На тому місці, де він має бути, зяє порожній отвір. Праворуч — двері, мабуть, вхід до єдиної кімнати. Підходжу, прислухаюся. Тої ж миті вони рвучко відчинились. І це навіть трохи налякало мене. Бозна-як у мене в руці опинився пістолет.

Танев. Діждалися-таки хвилюючої зустрічі. Тільки не уявляйте собі бородатого бандита з чорною пов'язкою на правому оці. Чоловік, який став на порозі кімнати, був невисокий, плечистий, трохи кремезніший за свого брата. Взірець елегантності. Гарний темно-синій костюм, білосніжна сорочка, світло-сіра краватка, сиве, акуратно підстрижене й зачесане волосся, гладенько виголене матове обличчя, на якому роки не лишили руйнівного сліду. В темних очах нахабний спокій двоюрідного брата, але вони жвавіші й значно пихатіші. Танев ковзнув поглядом по моєму обличчю й запитливо зупинився на пістолеті.

— Громадянин Танев? — запитав я церемонно. Танев ледь помітно кивнув.

— Ось де зимував рак! — проказав я трохи душевніше.

— Рак? Що за жаргон? — звів одну брову Танев. — І що за манера вимахувати пістолетом? Хто ви такий?

Не випускаючи пістолета з правої руки, я дістав лівою службове посвідчення й показав його цікавому громадянинові.

— А!.. А я було подумав, що ви злодій. Наскільки мені відомо, міліція вже багато років не розмовляє з мирними людьми за допомогою пістолета.

— Це правда. Уже давно. Одначе це стосується мирних людей. А ви належите до неспокійних, як зауважила нещодавно ваша родичка.

При цих словах я жартома посварився на Танева пальцем.

— Я не зовсім розумію… — пробурмотів Танев, не втративши ані крихти спокою.

— Ще зрозумієте. Та запросіть же мене до хати! Я замерз на цих кам'яних сходах.

— Прошу, — мовив Танев майже люб'язно. — Машина в гаражі. За хвилину виведу її, а через п'ять будемо вдома.

— Не завдаватиму вам зайвого клопоту. Ми й тут поговоримо. Тим більше, в кімнаті ввімкнуто електрорадіатор. Погріємося й побалакаємо. Йдеться, власне, про коротеньку довідку.

А оскільки Танев усе ще не наважувався запросити мене у свій скромний барліг, я легенько підштовхнув його й сам увійшов слідом за ним. У кімнаті було тепло. Вікна були щільно забиті дошками від ящиків. Невеличка електрична лампочка ледь освітлювала приміщення, захаращене старими меблями й хатнім начинням, загорнутим у простирадла. Однак посередині розчищено. На великому старому столі — пляшки, чарки, цигарки. Два стільці, якраз стільки, скільки потрібно для наступної мізансцени.

Я сів на один і гостинно вказав пістолетом на другий. Танев сів неохоче, але спокійно.

— Може, запропонуєте що-небудь? — сказав я. — Адже до вас прийшов гість.

— Що ви п'єте? — запитав сухо Танев, поставивши переді мною чарку.

— Мастику.

— Як бачите, мастики нема… — байдуже зауважив господар.

— Невже Медаров усю випив? — здивувався я. — Чи те, що залишилося, ви вилили йому на одяг?

— Не розумію, про що йдеться…

— Не розумієте? Оце так. Резидент гестапо, а не розумієте таких простих речей.

— І цього натяку теж не розумію.

Темні очі дивляться байдуже. Не віриться, щоб ці очі коли-небудь від чогось ніяковіли.

— Гаразд, — промовив я, зітхнувши. — Почнемо спочатку. Я думав, що ви ділова людина і ми швидко порозуміємося, але якщо ви не такий, то почнемо спочатку. Де ви були останні три місяці?

— У провінції.

— Провінція велика. Більше ніж сто тисяч квадратних кілометрів. Де точно?

— Переважно

1 ... 30 31 32 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина повертається з минулого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина повертається з минулого"