Читати книгу - "Колиска на орбіті"

Мені вже подумалось, чи не краще вернутися назад і знайти Джіма. Може, за цей час він уже трохи спам’ятався. Насправді ж це була спроба обдурити себе (десь у глибині душі не було сумніву, що повертатися до Джіма — даремна річ), одначе я розгубився, наче сліпе цуценя. Про всяк випадок — щоправда, без особливої на те надії — голосно прокричав кілька разів ім’я Нгали. Навіть сьогодні я вважаю за краще не знати, який звір відповів мені. Його гарчання пролунало так близько, що я, вже ніскільки не роздумуючи, майнув уперед, наче ядро з гарматного жерла, перескочив через дерево, яке лежало впоперек стежини, проломився крізь плетиво мокрих ліан і, заточуючись, ледве переводячи віддих, спинився посеред замуленого болітця. Вода тут не сягала краю моїх халяв. Проте я не насмілився рушити далі, бо не мав певності, що дістануся твердого грунту— попереду, скільки сягав промінь ліхтарика, виднілося те саме зелене болото, в якому я стояв.

Раптом довкола залягла тиша, ніби джунглі затамували подих.

За мить почувся якийсь шум. Я присвітив ліхтариком у той бік, і в плямі світла виник Джім.

— Не будь дурнем, Верноне, — сказав він.

— Я, здається, заблукав.

Він стояв потойбіч зваленого дерева.

— Руїни там.

І він показав рукою праворуч.

Я забрьохав по воді. Дивно, наскільки мене заспокоїла сама його присутність — я навіть про руїни спитав так байдуже, мовби мова йшла про щось далеке й абстрактне.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів і лиш простяг мені руку, аби допомогти переступити через дерево, що лежало в болоті. Я схопився за руку, і раптом вона із страшною силою потягла мене вперед. За мить Джім притис мене до грудей так, що я не міг навіть поворухнутись, і почав напихати мені в рота якусь гидоту — вона була липка, тягуча, пекуча, а все ж пахла квітами.

— Я не егоїст, — сказав він. — Залишив шматочок і для тебе.

Він притис долоню до мого рота. Цей клятий шматочок диявольського гриба обпік мені язик і піднебіння. Як я не намагався, мені не вдавалось його виплюнути. Коли я спробував виштовхнути його язиком, Джім з силою вдарив мене по потилиці.

Я підстрибнув і мимохіть проковтнув ту гидоту.

Джім випустив мене й відступив крок.

— Не будь дурнем, Верноне, — повторив він. — Без лнаги ми в джунглях загинули б. Жоден хижак не займе людину, яка з’їла лнагу.

— Охоче вірю! Ці хижаки розумніші за деяких випускників Гарварда…

Я мав померти від отрути й чудово розумів, що зарадити цьому чимось уже неможливо. У моїх словах вчувалась безнадійна покірність долі, все тіло дрижало.

— Погаси ліхтарика, випускник Гарварда.

— Що ще?

— А ще не будь таким розумним.

Мені тепер усе було байдуже. Я погасив ліхтарика.

— Ну як?

Я знизав плечима.

— Отрута починає діяти. Я відчуваю, як поколюють губи.

— Твої думки ніколи не позначались глибиною. Навпаки, вони були нав’язливими, — вигукнув Джім. — Хіба тобі дороге життя?

Поколювання швидко дужчало. Воно спустилося на підборіддя, охопило щоки, очі, повіки, чоло, шию.

Джім чекав.

І хоча за мить до цього морок був цілковитим, наче в замкненій шафі, я виявив, що поступово починаю бачити. Ні, річ не в тім, що мої очі звикли до темряви. Вона, як і досі, була непроглядною. Однак тепер я чітко вирізняв усе, на що дивився. Я бачив дерева, Джіма.

— Ну як, прозріваєш? — спитав він.

І тут я пригадав, що він знайшов мене без ліхтарика: у нас на двох був лише один ліхтарик. Але тепер я міг уже не дорікати собі тим, що залишив Джіма в темряві.

— Так, правда, я бачу.

— От і чудово. Тоді — вперед!

Я справді бачив дедалі краще. Джім упевнено простував туди, куди показував мені раніше, і я рушив услід за ним.

— А музику ти теж чуєш? — спитав я його.

Вже кілька секунд я вловлював безперервний тихий звук, схожий на зітхання органа, низький і глибокий, а тепер за ним чулися якісь інші звуки — м’які переливчасті акорди, мовби невидимі пальці торкали струни арфи.

— Спинись на хвильку, — сказав Джім.

Ми обидва спинились.

Арфи вмовкли, звучав тільки орган.

— Це зелений колір джунглів.

Його слова не видались мені дивними — я одразу зрозумів, що зелений колір обернувся на звук. Дивною тільки була спокійна байдужість, з якою я згадав, що отруєний. Втім, про це я більше не думав: якщо ж думка про те, що я проковтнув шматок пурпурного гриба, інколи й приходила мені на пам’ять, то лише як просте усвідомлення факту — так байдуже ми, помітивши грудку землі, піднімаємо ногу вище, аби не спіткнутися. Звісно, я знав, що гриб був… Але це вже не мало ніякого значення.

— Ходімо, — скомандував Джім.

І знову акорди арфи. Мені вже не потрібно було пояснювати, що я чую колір своїх чобіт. їх я, безумовно, бачив, коли дивився під ноги.

— Ну?

— Так, це мої чоботи.

— Ти прогресуєш, Верноне. А руїни?

— Що — руїни?

Він замовк і йшов далі поперед мене. Підвівши очі й глянувши поверх його голови крізь листя, звідки виривався могутній і глибокий акорд органа, я раптом побачив десь далеко попереду велетенський майдан, оточений стіною, котру дощі й вітри, а може, й люди перетворили в неправильний зубчастий хребет, що розповзся навсебіч. І тієї ж миті я почув звучання рудих руїн.

— Джіме! — закричав я.

— Ми скоро прийдемо.

І справді, йти залишалось небагато. Дерева стали нижчими, ліани розступилися, і ми нарешті вийшли на тверде, на справжню землю, котра приємно пружинила під ногами.

Джім протяжно закричав:

— Е-егей, Нгало!

І в цю мить я помітив місяць — досі його ховала зелена покрівля лісу. Це був повний місяць, круглий і червоний, який можна побачити тільки в Африці, місяць, мовби виліплений з червонястої африканської землі — з землі, сказати б, просякнутої сонцем, яка випромінювала свій жар, накопичений за день. Червоне світло заливало глиняні стіни, що здіймалися над руїнами на паморочливу висоту, і музичний відповідник червоного кольору пролунав тепер у моїх вухах, ніби пронизливий зойк саксофона. Глибокі органні акорди джунглів змовкли.

Я дивився на руїни з-під величної арки входу і слухав, як на тлі трагічної мелодії саксофона відлуння Джімового голосу кажаном перепурхувало од стіни до стіни.

— Нгало… ало… ало…

Враз я перестав чути саксофон. Проте мені виділись вибухи кольору, фейеричні плями, що спалахували в небі, на глиняних стінах — скрізь, куди я тільки переводив погляд. Вони вибухали мовби фейєрверки й розпадалися на клубки, на потоки кольорів,