Читати книгу - "Колиска на орбіті"

— Джіме! — гукнув я. — Джіме!

Вибухи кольору зробились нестерпними, їхнє іскристе сяйво стало таким яскравим, що я, засліплений, замружився.

— Чого ти кричиш? — спитав Джім, і переді мною райдужними переливами простерлися шовкові ріки.

— Я бачу звуки! — промимрив я, стежачи, як відтінки поволі змінювали один одного.

То були дивні органічні переливи — зелений, блакитний з перламутровим відсвітом, і серед них повільно розкривала свій пломінь троянда на три пелюстки. Від цього вибуху краси мені перехопило подих. Кольорові полотнища маяли мовби крила, зливалися в суцільну, вкриту дрібними брижами поверхню, і якась внутрішня сила вигинала їх, розтоплювала, ніби вони були з воску, змушувала ковзати й погойдуватись довгими, розміреними, неповторно витонченими хвилями. В сліпучому світлі виникали і знов щезали гойдливі нестійкі звивини. Вони здіймались тонким серпанком, гамою кольорів, бенкетом форм і відтінків, породжуючи безкінечні калейдоскопічні узори, позбавлені будь-якого сенсу, однак чарівливі. Я почувався так, наче опинився в якомусь незбагненому раю, де панує бездоганна легкість. Усе, що могло б здатися грубим, начебто витончувалось, як після фейєричного стану невагомості й плинності. Позбавлений ваги власного тіла, я розчинився в нереальному просторі.

— Нгала тут! Нгала ждати вас!

Спочатку гойдливі кола, потім плавкий хоровод об’ємів і кольорів.

— Я радий тебе бачити, Нгало!

Голос Джіма породив могутні артезіанські фонтани. Болісно напружуючи тіло всією силою волі, я змусив себе спрямувати погляд на статую з чорного дерева, висріблену місяцем, що постала перед нами. Обличчя Нгали було сірувате; такими завжди стають лиця чорношкірих, коли вони бліднуть. Він розкрив рота, але губи йому так тремтіли, що він не зміг вимовити жодного слова, а очі вирячились так, що білки, здавалось, закрили щоки й піднялися до брів.

— Лнага, — видихнув він нарешті, ступивши крок назад. — Лнага…

Я здивовано обернувся до Джіма. Вперше відтоді, як ми вийшли до стіни, що оточувала мертвий світ руїн, відтоді, як місяць облив нас своїм кривавим світлом, я глянув на Джімове обличчя. Потрясіння було таким сильним, що мені перехопило подих. Сірі Джімові очі палали тим самим фіолетовим вогнем, що й знайдений нами гриб. Навіть білки стали фіолетовими. Золоті іскри, мов крихітні істоти, танцювали в їхніх фіолетових глибинах, наділені дивним самостійним життям. Певне, у виразі мого обличчя було стільки недорікуватої розгубленості, що Джім швидко шепнув мені:

— Не будь дурнем, Верноне! Очі тих, хто з’їв лнагу, теж перетворюються на лнагу. Бо як би тоді Нгала про все здогадався?

Кольорові полотнища усе ще погойдувались, з їхніх пластичних поєднань виникали все нові й нові композиції, котрі, мабуть, змусили б збліднути від заздрощів будь-якого художника-абстракціоніста.

— А мої? — спитав я, сам не впізнаючи свого голосу.

— Можеш уявити, що й твої очі теж. Нгала дивився на нас із забобонною шанобою.

— Людина лнага могутня… Людина лнага — не людина… — бурмотів він.

Я помітив, що поволі звуки перестали породжувати колишню чарівність фарб. Тепер кольори здавались блідішими, прозорішими, і я подумав, чи не починає слабшати дія отрути, але тут же згадав, що звуки, перетворювані в кольори, всього лиш змінилися кольорами, перетворюваними в звуки.

— Які ще сюрпризи підготувало нам лнага? — спитав я з простакуватою розв’язністю.

— Облиш свою легковажність, Верноне.

Джім проковтнув цю отруту раніше від мене, отож цілком природно, що кожну зміну її дії він відчував теж раніше. Я почав пильніше дослухатись до своїх відчуттів.

— Люди лнага… — бурмотів Нгала. — І місяць… повний місяць…

Та його слова вже не породжували барвистих узорів. Одні лише глиняні стіни, залиті місячним світлом, здіймалися переді мною, і тільки тепер, коли фантастичні танці перестали відволікати мою увагу, я відчув їхню дивну, незвичну красу. Переді мною була фортеця — щось на зразок міста, обнесеного стінами. Ми пройшли через вхід, схожий на древню тріумфальну арку, і простували зараз між високими глиняними будинками, що витріщились на нас зяючими вікнами, їхні дахи попровалювались, і в тих місцях, де вони спиралися колись на стіни, глина була вищерблена і мовби з’їдена невидимою проказою часу. Дощі полишили свої сліди на червонястій масі, вкривши її поверхню рівчачками і зруйнувавши дерев’яні й теракотові прикраси. І все ж одна жовта маска, вправлена в фасад, ще трималася, хоч руки, які створили її, вже давно перетворилися на порох і тлін. Вся будівля нагадувала усічені конуси, вони були схожі на зборище вавілонських веж, перенесених сюди з біблейських рівнин, а ми — на трьох прочан, які заблукали серед місячних просторів.

— Ми повинні спробувати, Нгало, — мовив Джім.

Чорношкірий дещо спам’ятався. Це був міцний хлопець — такого мій дід Стюарт купив би з заплющеними очима. Тобто я хочу сказати, що він зміг би поцінувати чудові м’язи й могутні плечі Нгали. Звісно ж, тепер усе змінилось, та й ми були не в себе вдома, в Джорджії, а в таємничих глибинах Африки, у країні Нгали, котрий мріяв вивчати її історію. Власне, саме тому він і прийшов до нашого табору й запропонував нам свою допомогу. Особисто я був майже цілком упевнений в тому, що він належить до однієї з таємних негритянських організацій: ними аж кишіло в цих місцях і всі вони боролися за незалежність. Я добре знав чорних, я жив між них, і я володів інтуїцією — можливо, спадковою, — котра допомагала мені відгадувати, що коїться в їхніх серцях. Спокійну гідність Нгали можна було пояснити хіба що релігійною фанатичністю або зовсім найновішими знаннями про те, чого варта влада людини. Я особисто схилявся до другого здогаду. Тільки наше несподіване перетворення в людей лнага змогло збентежити його, пробудити в його душі атавістичний жах — або, може бути, лише глибоку шанобу.

— Про що ви говорите? — спитав я.

Але Джім навіть не глянув на мене.

— Ти віриш мені, Нгало?

— Я вірити, — одказав негр і на доказ сказаного додав: — Я привести білі люди сюди.

Спочатку мені було невтямки, за якими ознаками Нгала вказав нам місцезнаходження цього покинутого міста, якого не знає жоден білий. Та Джім мимоволі пояснив мені це.

— Ти хочеш знати, Нгало, чи не так? — мовив тоді він. — Ти хочеш знати про своїх предків? Хто не знає свого коріння, той не вартий листя, яке відносить вітром.

Він говорив незвичайно збуджено, ані на йоту не переймаючись тим, чи зможе Нгала зрозуміти його. І не Нгала, а я почав розуміти, чому Джім завжди так наполягав на вивченні