Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

— Марино Вікторівно, зачекайте секундочку. — Рита встала і підійшла до Марини. — Ми з Антоном також приготували для Вас сюрприз і подарунок. Ви просто не дивуйтеся, добре, ну і не ображайтеся, якщо ми щось зробили не так.

У двері знову подзвонили, і Марина пішла відчиняти. Через кілька хвилин до кімнати увійшли Марина і Мері Попінс.

— Ну, Антон, ви даєте… — ховаючи заплакані очі в букет, сказала Марина.

— А чого зразу я? Це все Ритка. Вона мене пів дня пиляла, давай, каже, їх помиримо… А що, хіба погано вийшло?

— Та ви собі навіть не уявляєте, які ви молодці. — сказала Марина, витираючи серветкою очі. — Ось це справжній подарунок! Маш…

— Марина, давай, не зараз, у тебе свято. Антон з Ритою мені все розповіли. Я така дурна, пробач мені. Наші діти, яких ми виховали, виявилися розумнішими і сильнішими духом, ніж ми, уявляєш? Скільки ж часу ми з тобою не спілкувалися? П'ять? Або шість років? Жах, просто…

— Та, це вже не важливо, скільки. Важливим є те, що все позаду, я сподіваюся. Машунь. Ви ще не знайомі, це Андрій — мій чоловік з сьогоднішнього дня, а це — моя найкраща подруга Машка. Я у неї з п'ятого класу фізику списувала, ми за однією партою сиділи. — звернулася вона до Андрія. — Точніше не так, у мене тепер дві найкращих подруги, правда, Рито?

— Звичайно, Марино Вікторівно!

— Ну, ми ж домовилися, просто Марина.

— Добре, Марино. — Ритка чомусь збентежилася і почервоніла. Але паузу перервав Андрій. Це все добре, що сьогодні стільки сюрпризів, але у мене є два сюрпризи і для наших сьогоднішніх героїв. Ви ж знаєте, Маріє, що вони сьогодні вчудили на концерті?

— Що? — здивовано запитала Мері і подивилася на нас. Ми тільки знизали плечима.

— Так вони ж виграли конкурс! Я хотів вам, молодь, сказати одну річ, але зараз, дивлячись на ваші стосунки, я переживаю, чи варто це говорити.

— Звичайно, варто. — сказала Ритка. — Правда, Антоха?

— У будь-якому випадку, якщо Ви вже почали говорити, то вже треба і завершити. — підтримав Ритку я.

— Добре, але скажу вам чесно, вам таке може і не сподобатися. Коротше. Сьогодні після конкурсу засідала наша творча колегія, були присутні ректори консерваторій, і було прийнято рішення відправити Антона на конкурс до Австрії.

Мене немов струмом пробило. Я не знав, радіти мені чи ні, я боявся подивитися на Ритку, але я знайшов в собі сили сказати:

— Це, звичайно, дуже приємно, але Ви ж знаєте, що ми граємо тільки дуетом. Все, що ми робимо — ми робимо виключно разом, тому, на конкурс їдемо або ми удвох або я взагалі нікуди не їду.

— Антон, — тихо сказала Рита, — Ти повинен поїхати. Це твій шанс, і його не можна упускати. Я знаю про цей конкурс. Там конкурс саме сольних виконавців. Скажу тобі чесно, якби вибрали мене, то я б поїхала, та я і впевнена, що ти б сам захотів, щоб я брала участь. Ти не переживай, мені не в перший раз. Я поїду з тобою і буду підтримувати тебе, хвилюватися за тебе, носити за тобою скрипку і ноти, коротше я буду з тобою всюди, просто на сцені ти будеш грати сам.

— Маргарито. — сказав Андрій Павлович. — Ти зараз поводишся, як справжнісінький і вірний друг. І я вважаю, що це правильно. Якщо в людини з'явився шанс, то не можна нехтувати цим шансом. Ну а тепер друга новина. Ну, всі готові? — і після невеликої паузи він продовжив. — Колегія також вирішила, що ви обидва практично зараховані студентами Варшавської консерваторії.

— МИ?! — вигукнула Рітка. — Я не можу в це повірити, Андрій Павлович, Ви жартуєте!

— А доведеться повірити. Чому я говорю практично, бо ще рік вам доведеться повчиться тут, на батьківщині, поки оформляться всі документи, а на другий курс ви автоматично їдете до Варшави. Ви Раді?

— Звичайно, раді, Андрій Павлович. — радісно сказав я. — Ви уявляєте, ми з Ритою сьогодні йшли через парк і обговорювали своє майбутнє. Вона сказала, що не бачить ніякої іншої альтернативи, крім як поступати до консерваторії. А тут Ви таку новину!

Це був найкращий день у моєму житті. Ми виграли конкурс, стали практично студентами консерваторії, наша Марина знайшла чоловіка і повернула собі подругу. І в решті, коли ми вже прощалися в передпокої, Андрій з Мариною зробили мені ще один подарунок. Вони подарували мені ту саму старовинну скрипку, на якій я грав у них вдома. Тепер я не розлучаюся з нею ніколи і ніде, а сама скрипка завжди нагадує мені про той вечір.

Закінчилися випускні іспити, а з ними і наша шкільна пора. Було досить сумно усвідомлювати, що десять років дитинства пролетіли так швидко. Нас всіх чекало нове доросле життя. Зі спортом у мене не склалося, мої спортивні мрії так і не здійснилися, зате я зумів досягти досить непоганих успіхів в музиці. На відміну від інших наших однокласників, ми з Риткою вважали себе вже студентами, але домовилися цю таємницю зберігати до самого кінця.

Настав випускний бал. Директор попросив нас з Ритою зіграти для батьків і для вчителів. Ми грали шкільні сльозливі вальси типу «Коли підеш зі шкільного двору…», потім на прохання завуча зіграли фрагмент з Чайковського. А потім почалися танці. Ми змогли, нарешті, забути про те, що ми музиканти, і просто занурилися в світ дискотеки. Грав тоді на випускному досить популярний у нас в місті ансамбль. Під час одного з повільних танців, коли ми з Риткою кружляли по залу, я помітив біля стіни знайомий силует. Тоді я міг дати на відсіч свою руку, бо я був впевнений на всі сто, що це був Інга. Я хотів зупинитися, але Ритка не випускала мене зі своїх обіймів. Навпаки, вона ще сильніше притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Перестала грати музика, пари розійшлися по кутках, лише тільки ми стояли посеред залу обійнявшись.