Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Звісно, знаю… – Я відводжу її руку від свого обличчя й розмірковую над тим, чи дійсно їй можна розповісти все-все? Дівчині, яка сміялася майже з кожного щирого освідчення? А втім, я не можу звинувачувати її в недовірі до світу, він дав їй для цього достатньо причин.

– Може, є хтось, хто тобі подобається? – питає вона, і я зітхаю, ховаючи руки до кишень, разом з її телефоном. – Якщо є хтось такий, треба ризикнути, розказати їй про свої почуття, ким би вона не була. Ти теж заслуговуєш на щастя.

– Як хто? – питаю я її.

– Не знаю, як інші люди. Я от щаслива, і у Лекреджа теж, здається, усе чікі-пікі. – Я не можу стримати усмішку.

– Ну, це тому що йому подобається жити й грати на гітарі, – кажу я. – Роуз, коли ми будемо знімати це нещасне відео? Тебе це, можливо, здивує, але в мене є інші справи, окрім прислужування тобі.

– Гаразд, добре! Я просто кажу, що, я думаю, ти просто знахідка, й інші дівчата теж так вважають. Я знаю, що Міллі Гаркер з десятого класу постійно дивиться на тебе закоханими очима, і…

– Роуз, припини, – кажу я різкіше, ніж мені б хотілося. – Слухай, мені не потрібна дівчина, ясно? Мене це зараз не хвилює. Мене хвилює група, Лео й т… ти… – я затинаюся на останньому слові. – Ти можеш вештатися з якимись незнайомцями, поки Наомі в комі, але це не про мене.

Роуз якусь мить на мене дивиться, а потім знизує плечима, повертається до столу та переставляє косметику.

– Отже, якщо коротко, то ти вважаєш мене безсердечною егоцентричною дурепою, – каже вона, і я відчуваю, що мої слова зробили їй боляче, від чого боляче мені.

– Ні, я просто кажу, що мені це зараз не потрібно, я про це не думаю.

– Ну, можливо, тоді ти унікальна у своєму роді шістнадцятилітня людина, – каже вона. – Добре, давай покінчимо з тим відео. Я готова до великого плану.

Не встигаю я натиснути «знімати», як телефон Роуз дзижчить у моїх руках. Повідомлення з незбереженого номера. Я читаю текст на мініатюрі, не встигнувши зупинитись.

Не можу не думати про те, що ми робили сьогодні, коли зможемо повторити?

– Альо! – каже Роуз та вихоплює в мене телефон.

– Хто це, Роуз? – питаю в неї. – З ким ти зустрічаєшся? Це Маз?

– Господи, Редлі, пригальмуй! Я трохи позависала з тим хлопцем із Сент-Пола, ми просто розважалися, знаєш, нічого серйозного. Очевидно, він у мене закохався.

Вона завагалася лише на мить, але все ж завагалася. Роуз бреше мені про хлопця? Навіщо? Навіщо їй брехати людині, якій вона все розповідає? Вона відповідає на повідомлення з ледве помітною усмішкою, щічки в неї червоні. Цей хлопець їй подобається.

Мої груди сповнюються люті, я вдягаю шкарпетки й кеди, проклинаючи шнурівки.

– Куди ти йдеш?

– Мені час, кажу ж. Я поспішаю до Ґрейсі.

– Будь ласка, Редлі. – Вона витріщається на мене. – Ну це ж усього три хвилини. Пробач, добре? Не розумію, чого ти так нервуєшся. Це просто хлопець із театрального табору, куди мене відправив тато. Він, очевидно, божеволіє від мене, а я, очевидно, вже втратила інтерес. Будь ласка, не сердься на мене. Ну що я можу зробити, якщо я сексуальна сирена.

Вона жартує, але мені не смішно. Якби то був якийсь хлопець з театрального табору, мені було б начхати. Але якби то був «якийсь хлопець», вона читала б його повідомлення вголос і показувала б мені їхню стрічку в «Снепчаті», щоб ми разом пореготали.

– Я не серджуся, – кажу я. – Я хвилююся.

– Хвилюєшся, – пхикає вона. – Чорт, Редлі, ти ж мені не тато. А зараз можемо ми, будь ласка, зробити це відео?

– Гаразд, – кажу я, знову беручи до рук її телефон. – У тебе п’ять хвили, не залажай.

Я спостерігаю за тим, як Роуз фокусується на камері телефону, говорячи з нею так, ніби пліткує з найкращою подружкою, якщо, звісно, не брати до уваги, що в неї такої нема. Я дивлюся, як вона сміється, як сяють її очі, як розкриваються її губи, коли вона проводить цей свій іронічний майстер-клас із візажу; і вона кмітлива, й розумна, й приречена на успіх. Я згадую, як вона сьогодні вранці прийшла до школи – так ніби ця школа належала їй. Як вона робила кожен крок, ніби завойовує світ. І мені подумалося, що, хоча вона й має такий вигляд, ніби ніхто й нічого не може завдати їй болю, насправді ж вона найналяканіша й найсамотніша з усіх, кого я знаю.

І якби мені не вдалося вберегти її від болю тепер, мені несила було б далі з цим жити.

Коли я повертаюся додому, Ґрейсі сидить у вітальні й дивиться передачу «Зе Ван».

– Редлі! – Сестра застрибує в мої обійми – вона пахне кетчупом і школою. – Барабани?

– Ну звісно, – кажу я, переносячи вагу Ґрейсті на стегно. – Де мама?

– У ванній, – каже Ґрейсі, поки я несу її нагору. – Тато приходив! Він приніс піцу!

– Справді? – Я всміхаюся їй у відповідь. – Де він?

– Не знаю, мабуть, знову пішов, – здається, її це не засмучує, якщо вже він приніс піцу. Дивно, що маленькі діти так люблять своїх батьків, яким би лайном вони не були, тільки тому що не знають, що буває інакше. А потім одного дня все змінюється. І від цього мені сумно. Я не хочу, щоб настав день, коли Ґрейсі вже не буде в захваті від двадцяти хвилин із татком за піцою.

– Так, іди до моєї кімнати й готуйся, добре? – Я зупиняюся біля дверей ванної. – Ґрейсі пограє на барабанах, і я вкладу її спати, – кричу я крізь двері.

Мама не відповідає, але я чую плюскіт і шум води з крана і потім, як кран вимикається. Тож я знизую плечима та йду до Ґрейсі. Є тільки один спосіб займатися вдома – устромити навушники в програвач та причепити заглушки на свою установку. Я саджаю Ґрейсі на табурет і під’єдную до програвача, вибираючи її улюблений жорсткий рок. Натискаю «грати» – і от вона вже гуркотить, витрушуючи душу з моїх