Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Вона гримає та грюкає, і в цей момент мене раптом накриває хвиля жаги від спогаду про ту мить із Роуз, і я відчуваю провину. Знаючи, через що вона пройшла. Знаючи все, що вона тримає в таємниці, знаючи, скільки важить для неї наша дружба, я все ж не можу її не хотіти. Я хочу її так сильно, що мені аж болить десь глибоко в грудях.

– Де Ґрейсі? – кричить мама з-за дверей моєї кімнати.

– Тут, – кажу я. – Я її вкладу, ти не чула?

– Іди сюди. – Мама зриває навушники з Ґрейсі та тягне її до дитячої. Ґрейсі вередує.

– Я хочу пограти з Редлі, – скиглить вона.

– Я вкладу її спати! – повторюю я знову, але мама мені не відповідає. Інколи здається, що вона взагалі мене не бачить, або здавалося б, якби вона не докладала таких значних зусиль, щоб не дивитися на мене. Натомість я отримую найгірше від обох ситуацій: мама водночас й ігнорує мене, і спрямовує на мене розпалений лазерний промінь своєї люті.

– Ясно, – кажу я, гримаючи дверима досить гучно, щоб її роздратувати.

Сідаю на ліжко й перевіряю телефон. Онлайн нікого немає. Я відчуваю тривогу й непотрібність, власну дурість і те, що тіло стало мені в’язницею. Це трохи нагадує картину, яку ми бачили на шкільній екскурсії до галереї: худорлявий блідий молодий чоловік із рудим волоссям розпластався на ліжку, хтозна, живий чи мертвий, – я почуваюся десь так само. Ніби я поет або художник, приречений на вічну закоханість. Мої почуття до Роуз вибили мене з колії. Налякали й розбурхали мене. Але є дві дуже важливі причини, з яких ці відчуття треба здолати.

Я не в стилі Роуз, і з цим нічого не вдієш.

І навіть якби їй подобалися такі, як я, я знаю її як ніхто, знаю її так, що це важить більше за будь-що. Це здається божевіллям, але це правда, бо, бачте, я знаю правду про Роуз.

Окрім неї й тих, хто це зробив, я – єдина людина, якій відомо, що, коли їй було чотирнадцять, із нею сталося дещо жахливе. Те, що змінило її назавжди.

Раптом вона завмерла. Ніби світло згасло в її очах, і вона вимкнулася, перенеслася з теперішнього моменту в інший. Ми сміялися, говорили, дивилися дурне кіно в її спальні. Наша дружба тільки починалася, ми намагалися з’ясувати, хто ми є, зрозуміти одне одного, розвідати, яке місце посідаємо в чужому житті.

Я зараз навіть не пригадаю, який фільм ми дивилися, якесь типове кіно про школу, де заучка змінює образ, якраз коли в неї настає час перших цілунків.

– Що таке? – питаю я і, коли вона не відповідає, торкаюся її зап’ястка кінчиками пальців. – Роуз, Роуз, я Земля.

Роуз кліпнула й струснула головою, а я, сівши навпочіпки, помічаю, що по її щоці котиться сльоза.

– Чорт, та що таке? – Я вагаюся між бажанням торкнутися її, обійняти й бажанням вийти за двері. Але я виконую свою обіцянку – ніколи не відвертатися від людини, якій боляче. Я ніколи не вдаю, що все добре, якщо це не так. Тож я змушую себе лишитися.

– Роуз, ти можеш зі мною поговорити, можеш розповісти мені все.

Здається, вона дивилася на мене дуже довго, так довго, що мені хотілося відвести погляд, але ні. Мені вдалося витримати.

– Якщо я розповім тобі те, чого нікому не розповідала, ти поклянешся, поклянешся зберегти таємницю?

– Так, – кажу я, на повному серйозі. Мені було дуже легко присягнутися їй у вірності. Було неважливо, що вона скаже потім, якщо я зможу показати їй, що я – її друг.

– Та дівчина в бальній сукні та з осяйними очима й першим поцілунком…

Вона киває на телевізор, на екрані якого акторка застигла в мрійливо-романтичній миті.

– Знаєш, усе це брехня. Ти ростеш серед принцес і всього рожевого, у казках зі щасливим закінченням і романтикою, але все це не правда. Світ жорстокий і холодний. Ось чого треба навчати дівчат замість всього того лайна.

– Так, я знаю.

По спині пробіг холодок. Ця історія буде не про сварку з татом, це інше, я відчуваю.

– Коли мені було чотирнадцять, я зустрічалася з Мартіном Гівером. Він подобався мені тому, що він був із тих хлопців, яких знають усі. Ефектний, популярний. Поводився зверхньо, і дівчата, здається, божеволіли від нього, хоча він і був першокласним мудаком.

Говорячи, вона не зводила очей з екрана: та дівчина, розкриті губки, готові для ідеального цілунку.

– Ми сходили на кілька побачень, і все було добре. Кіно, романтичні прогулянки, він водив мене на піцу. Він був милий і веселий і я почувалася… абсолютно щасливою, взагалі-то. Щасливішою, ніж будь-коли в житті, і від цього, здається, ще гірше. Я думала, ми закохані одне в одного, таким особливим усе здавалося. Мерехтливим, золотавим, ніби вкритим блискітками. Він був першим хлопцем, із яким я поцілувалася. То було ідеально, принаймні так здавалося мені. Яка дурепа. Тепер я не можу думати про це без нудоти.

– Роуз, – підсуваюся до неї на колінах, сідаючи між нею та екраном, щоб вона дивилася на мене. – Скажи мені.

На мить наші очі зустрічаються, а потім вона знову відводить погляд. Тоді мені стало зрозуміло, що вона не хоче, щоб на неї дивилися, вона не хоче, щоб її бачили. Тож я вимикаю телевізор, підходжу до вікна й дивлюся на вулицю, тиху й спокійну.

– Ми зустрічалися десь два тижні. – Вона заговорила знов, її голос звучав мляво, зловісно. – Він постійно повторював, як закохався, як усе це серйозно. Як сильно він хоче показати мені свою турботу. Я думала, він мені щось подарує, абощо. Господи.

У вітальні будинку через дорогу вмикається світло, і я спостерігаю, як двоє дітей ганяються одне за одним навколо журнального столика. Я бачу її в себе за спиною, її відображення, наче напівпрозорий привид у вікні. Ніби в ту мить вона була не тут, а її й не було. Вона була в іншому місці, набагато гіршому за це.