Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Так, – підтверджую я. Я вже знаю, що буде далі, знаю, що вона скаже мені, але дозволяю їй промовити це вголос, тому що вона обрала мене в слухачі.

– Я сказала йому, що хочу цього з ним. – Тепер вона дивиться на мене, я відчуваю її погляд на своїй спині, тож відволікаюся від щасливої родини у вікні та повертаюся до неї. Вона не відводить очей. – Але не зараз, так я сказала. Не на купі речей у чужій спальні, куди щомиті можуть зайти. Я тримала в голові цю картинку зі свічками й пелюстками троянд. Ми повернулися на вечірку, ми випили ще, ще покурили, і він випив пігулку і дав таку саму мені. Він сказав: це тебе вирубить.

Роуз сумнівалася, на мить вона опустила очі – і от я вже перед нею, хоч мені й не здавалося, що це правильно. Мені здавалося, краще лишатися, де я є, щоб не нависати над нею, але коли вона сиділа отак, вона здавалася мені такою маленькою, як дитина. Як діти, на яких ми всі обертаємося, коли ніхто не бачить. І в мене було чітке відчуття, що їй потрібно потримати когось за руку.

– Я довіряла йому, – прошепотіла вона, стискаючи мою руку так сильно, що кісточки виступили й побілішали. – Після цього я майже нічого не пам’ятаю, якісь уривки. Якісь обличчя перед моїми очима, світло вимикається. Біль. Сміх.

– О, Роуз, я не знаю, що сказати… – шепочу я їй. Якщо вона й чує це, то ніяк не реагує.

– Коли я прокинулася, мені було холодно. І боляче, – сказала вона. – Холодно мені було тому, що я була гола, а боляче тому… тому, що мене зґвалтували. Я не знаю, хто чи скільки. Я не знаю, хто був там, хто дивився, чи фотографували вони. І я не знала, що робити, тож я встала, знайшла свої речі, вдягнулася й пішла додому. Тата не було всю ніч, він навіть не помітив, що я кудись ходила. Я прийняла ванну. Я думала, ну що ж, це сталося, тепер треба просто переступити через це й рухатися далі. Я дійсно вірила, що я зможу. Зрештою, я навіть не пам’ятаю насправді, що там було. Я думала, все буде гаразд. Я думала, це буде як розійтися з кимось чи зробити щось незграбне чи дурне. Я дійсно так думала.

– Ти комусь казала? – питаю я, і вона хитає головою. – Я відчувала, що мені немає кому розповісти. То було до групи, до тебе, до Лео та Ней, і не було нікого, з ким я могла б про це поговорити. З татом – ні. З триклятою Амандою – ні. Мама померла. Усе було інакше: куди б я не поглянула, скрізь було страшно. Люди здавалися інакшими, злішими, галасливішими. Я підстрибувала від кожного звуку, типу криків у коридорі або кипіння чайника. Умить я стала людиною, яка налякана весь час, яка постійно очікує, що станеться щось жахливе. А Мартін, коли ми зіштовхнулися в школі, він пройшов повз мене так, ніби ми ніколи не зустрічалися. Я бачила його не перервах із його приятелями, і часом за їхніми поглядами я розуміла, що вони говорять про мене, і я усвідомлювала… усвідомлювала, що не знаю, хто з них…

Роуз замовкла, її тіло трусилося, її вивертало. Вона нахилилася, опустивши голову між колін. Я чекаю, поклавши руку їй на спину, коли вона знову зможе дихати й говорити.

– Я нікому нічого не сказала. Я б не винесла цього. Я подумала, що, якщо просто заховаю це десь, воно піде. Мартін поїхав наприкінці року, разом зі своїми друзями. Тож щодня я просто нарощувала новий шар броні, знаєш? Шар за шаром, поки знову не відчула себе в безпеці. Я так вирішила, я вирішила стати тією людиною, яка я зараз. Але проблема в тому, що часом я почуваюся такою наляканою. Все ніби нормально, навіть добре, як-от сьогодні з тобою, – і раптом як грім серед ясного неба з’являється відчуття… небезпеки. І я хочу закричати, втекти, сховатися, але від чого ховатися, куди ховатися? Усе це страшне лайно в моїй голові. Я просто хочу, щоб воно зникло. Чому воно не зникає, Редлі?

– Я не знаю, – кажу я. – Не знаю.

Ми сиділи там, у її кімнаті, не говорили, майже не рухалися, поки світло, яке ввімкнулося у вікнах будинку навпроти, не вимкнулося знову, а тато Роуз не постукав у двері її кімнати й не сказав:

– Час іти додому, Редлі.

– Я можу лишитися, – пропоную я, не розмірковуючи. – Посплю на підлозі.

– Ні, іди. – Роуз нарешті відпустила мою руку. – Я рада, що розповіла тобі, Редлі. Ти – перша людина, з якою я справді подружилася після смерті мами.

Якщо в мене колись і були питання до того, що казала й робила Роуз, то після того вечора вони зникли. Тепер мені було відомо, що все, що вона робить і каже, має для мене інше значення, значення, якого іншим не видно. Люди вважають її впевненою, самодостатньою, людиною, яка завжди хоче бути в центрі уваги, у світлі прожекторів, людиною, яка хоче, щоб її слухали, щоб на неї дивилися.

Але правда в тому, що Роуз хоче бути у світлі прожекторів лише тому, що боїться темряви.

Вона хоче, щоб люди на неї дивилися тому, що вона боїться лишатися на самоті.

Вона хоче подобатися людям тому, що всередині ненавидить себе.

І тому мені не можна закохуватися в Роуз. І тому вираз її обличчя, коли вона сьогодні збрехала мені про повідомлення, так мене лякає. Роуз не витримає, якщо її скривдять ще раз.

Лео сердиться. Я бачу, що він стоїть по інший бік майданчика, притулившись до стіни, схрестивши руки, обличчя напружене, як стиснутий кулак. І він сам, що з Лео буває рідко, зазвичай навколо нього купа людей, яким просто хочеться побути поряд,